Розділ 63. Над покровом майорану

Лежанка у теплиці знову згодилася – якщо протягнути Фаїна травою від підніжжя пагорба до крамниці я ще якось зуміла, то на те, що зможу підняти його у спальню на другому поверсі, навіть не сподівалася. Тож я вклала його на чисті простирадла серед заростей майорану та остріжки, і взялася за лікування – вже вдруге за такий короткий термін. 

Коли я лікувала Тура, в голові не було жодної думки – я забороняла собі їх мати, бо не знала, куди вони приведуть. І я мала відсторонитися, зберігати холод та спокій, аби допомогти лісорубові. 

Та зараз, коли на зелених простирадлах Фаїн виглядав навіть блідішим, ніж кільканадцять хвилин тому, я не могла очистити голову. Руки діяли чітко, як завжди – накладали трав’яні компреси, розплутували складні нитки заклять та відмірювали у мензурці потрібну кількість зіль – проте я весь цей час думала. 

Мала б, за усією логікою речей, думати про нападника – того, що підстеріг нас обох на тонкій, звивистій стежці з пагорба, якою о такій порі ходило не так багато людей. Про чоловіка, що міг перевтілюватися у птаха з легкістю, непідвладною багатьом. 

Втім, до невідомого у плащі мені було однаково; я не могла примусити себе замислитися про його дивну появу та не менш дивний напад, коли прямо перед моїми очима лежав несвідомий Фаїн. 

Фаїн, з яким я думала, що можу попрощатися. Якого, як я наївно, зовсім по-дурному вважала, можу відпустити й не озиратися – як робила це безліч разів до того. 

Та варто було тому закляттю втрапити у нього, і весь час наче спинився. Серце припинило битися, трава – рости, голос – працювати як слід. Як я могла думати, що можу жити, хоч якось бути без нього?..

Я влила Фаїнові в горло зілля, але колір його лиця лишився таким самим, як і раніше. На моїх же пальцях, що раніше наче заледеніли, почало знову проступати тепло – а разом з ним й іскри магії. Від цього в голові паморочилося; якась невідома жага наказувала прикласти руки до сплетіння чужого закляття та випалити його геть однією тільки сирою силою. 

Та це було небезпечно – і перш за все для зіллєвара, чиї магічні канали я теж могла зачепити; і безрозсудно, тож я точно не збиралася цього робити. Але руки аж свербіли, наче чари прагнули на свободу, благали вирватися – і в якусь мить я збагнула, що вже не можу цього терпіти. 

Склянка – на щастя, пуста – яку я тримала в руці, не витримала потоку випадкових чарів та луснула, розлітаючись в усі боки. Кілька маленьких друзок впилися у пальці, але я тільки струсила їх долу, а сама, озирнувшись на Фаїна, аби перевірити, що він у порядку, швиденько піднялася нагору. 

З миті прибуття у Яснівець я не використовувала накопичувачі так часто, як планувала – тут магія поводилася дивно, виривалася у невідповідні моменти й зовсім відмовлялася коритися. Втім, майже всі скляні артефакти, оповиті срібним плетінням, вже були наповнені густою, тягучою магією. 

Пустими лишалося тільки два – і я прихопила їх та поспішила вниз, до Фаїна. 

Там я сіла під довгими лозами суниці та взялася повільно переливати магію в артефакти. Вона радісно йшла геть й розчинялася на стінках флакона, а я ж відчувала, як розум прояснюється – дивне бажання лікувати Фаїна сирою силою, що могла тільки нашкодити, нарешті зникло. 

Поволі заповнився один флакон, за ним і другий. Коли я вже ставила печатку й відкладала артефакт, на ліжку відчувся невиразний рух. Я кинулася до Фаїна, схиляючись над зіллєваром, і він повернувся на бік, закашлюючись. 

Шавлієві простирадла забарвилися багряним, а на краєчку зблідлих Фаїнових губ залишилися криваві краплі. Він знову закашлявся – важко й хрипко, і з його рота вирвалося ще більше крові. Це були наслідки одного з зіль, тож це не стало для мене несподіванкою – та все ж всередині усе стиснулося. 

Я поволі провела пальцями по його сплутаному, спітнілому волоссю. 

– Тш-ш, – прошепотіла я, схиляючись до чоловіка ближче. Я боялася використовувати на ньому чари – хто знає, як вони подіють після того закляття – та сподівалася подарувати якесь полегшення принаймні дотиком.

– Ні, – тихо відізвався Фаїн. Очі його ще були міцно заплющені – він лишався без пам’яті. – Ні, Алтеє, не йди… 

Він смикнув головою, і я м’яко спинила його безконтрольні рухи долонями. 

– Все гаразд, – поволі вичавила я. – Я нікуди не йду. Обіцяю. 

Фаїн прихилився щокою до моєї долоні так міцно, наче над усе шукав тепла. Я підіткнула йому ковдру – а в теплиці ж не відчувалося навіть натяку на прохолоду – і сильніше стиснула крижані долоні. 

– Залишся зі мною, – знову пробурмотів Фаїн крізь сон. – Залиш… залиш мене біля себе. 

Я повільно, дуже повільно схилилася над лежанкою і чоловіком у ній. Провела кінчиками пальців по вилиці й під оком, а тоді поцілувала Фаїна у щоку – так легко, що він би точно не помітив. 

Це я мала перебороти гордість і благати його залишитися – покинути усю свою гільдію та бути тут, зі мною. Та натомість він цього хотів. Слабка надія, що розгорілася у мені була ще раніше, зараз вже перетворилася на м’яке, спокійне полум’я. 

Фаїн не брехав – якщо навіть крізь сон шепотів, що хоче лишитися зі мною, тоді так воно й було. 

Я примусила себе віддалитися від Фаїна – тільки для того, аби поставити димитися трави; їхній м’який, пряний запах мав заспокоїти чоловіка та нарешті подарувати йому сон. Вже завтра він прокинеться, я це знала, але від цього не ставало легше, коли я дивилася на його бліду і нерухому фігуру на ліжку.