Розділ 62. Пташиний лик

Я зрозуміла усе надто пізно: усе важливе й не важливе. Зрозуміла, як кохала твого батька тільки після того, як його не стало. Я боюся, що тебе переслідуватимуть ті самі помилки. І ти своїм холодом тільки підтверджуєш мої побоювання. 

Аврора Лесик у листі до доньки, шість років тому. 

✿ ━━━━━━  ☘☘☘  ━━━━━━ ✿

Тінь у плащі з’явилася з заростей ожинника саме у ту мить, коли очі мені вже затуманила лють. Я знала, що Фаїн зі мною не сперечався, знала, що він на одному зі мною боці, що хоче мені добра – а вогонь всередині палив так, що я мала виплеснути його хоч кудись. 

Знову почало продиратися пір’я – я відчувала його лоскотом під шкірою і дивним болем у суглобах. А тоді повітря сколихнулося від чужої присутності: і за Фаїновою спиною з’явилася фігура. 

Він, здавалося, нічого не почув й не відчув – а я вже кинулася до нього, намагаючись зупинити щось, чого я ще не до кінця розуміла. Це точно була людина – не дух, не привид і не та дивна подоба з озера – а щось живе з плоті та крові, і ця людина вже крутила у долонях сильні, потужні й темні чари. 

Я не встигла – прокляття пролетіло якийсь метр та вдарило Фаїна у спину, відкидаючи до мене й вдаряючи лицем у траву.

– Фаїне! – я кинулася до нього ще до того, як усвідомила, що ж роблю, та опинилася на колінах біля чоловіка. Торкнулася його шиї – і, на щастя, виявила під шкірою биття крові. 

Але на скроні в нього з’явилася цівка крові, а дихання стало таким поверхневим та уривчастим, що я не відчувала його взагалі. 

Та через це ледь не пропустила наступне прокляття, що цього разу було націлене вже на мене. Воно звилося отруйною змією та впилося мені в шию, намагаючись стягнутися в тугу петлю. Воно було не вбивчим, та неймовірно небезпечним – і всього за кілька митей я збагнула, що не можу вдихнути. 

Прямо так, як було тоді в озері. Втім, тоді там зовсім поряд була сила, що зваблювала своєю могутністю. Та зараз я могла покладатися тільки на себе – а мої власні чари так звикли ховатися, що в потрібний момент озивалися рвучко, але все ще лишалися мені тільки наполовину підвладними. 

Я потягла за нитку закляття, намагаючись принаймні його послабити, та підняла очі до темної постаті. Вона була невисока, вся закутана у плащ. А лиця взагалі не видно – його приховувала дивна, точно не магічна, а зроблена руками маска. Вона спотворювала людське обличчя й перетворювала його на пташине – на помаранчево-чорного костогриза. 

Зір почав розпливатися, і дихання ставало все менше та менше. Останнім ривком я таки смикнула закляття досить сильно й вивільнила шию – та не знала насправді, чи зробила це власними зусиллями, чи нападник насправді відпустив віжки магії. 

– Хто ти? – прохрипіла я, підіймаючись з колін. На руках вирували чари, і я ще не знала, як їх використати – та й чи зможу я зробити це взагалі?.. 

Постать навпроти мовчала. Тільки пташині чорні очі – маленькі й хитрі – дивилися на мене невідривно, не кліпаючи. 

– Хто ти такий? – гостріше, лютіше повторила я, ступаючи вперед. Рука моя ковзнула до пояса і стиснула руків’я ножа для трав – скоріше задля заспокоєння, ніж справжньої користі. 

Руки чоловіка навпроти – чомусь я була переконана, що це був саме чоловік – ховалися за товстими шкіряними рукавичками – та це не завадило мені побачити, як він стиснув кулак, – і в ту ж мить усі іскри чарів навколо вже моїх долонь згасли. 

– Забирайся, – прогримів він. Його голос звучав зовсім відмінно від того, як мав би звучати людський; направду, в ньому не було нічого людського взагалі. Він нагадував мені розбурханий, розлючений ліс та його шепіт у ту ніч, коли я зіштовхнулася з вовками – ось тільки як це могло бути можливим, я не розуміла. 

Я стиснула ніж сильніше, стаючи перед Фаїном. Якщо чоловік знову нападатиме – я захищатиму його, поки стане сил, а тоді – ще трохи довше. 

– Ні, – виплюнула я напружено. – Я запитую ще раз: хто ти такий? 

Я не думала, що дочекаюся відповіді – і тому не здивувалася, коли цього не сталося. Натомість в мене полетів ще один згусток чарів – від нього я ухилилася ледь не дивом. Я ніколи не навчалася бою – вважала його непотрібним і навіть шкідливим. Ніколи не думала, що доведеться захищати своє життя – принаймні не так; і тепер, вочевидь, доведеться за це поплатитися. 

Фаїн за моєю спиною лишався нерухомим, і мені здавалося, що кожна мить, витрачена на незнайомого нападника, може виявитися для нього фатальною. 

– Тобі тут не жити, – знову цей потойбічний, страшний голос. І в ньому стільки сили – сили, надто вже подібної на ту, що ховалася в озері. Та хто міг насмілитися її взяти? І як можна було взагалі її підкорити собі – таку дику, могутню й небезпечну?.. – Забирайся, і тоді я тобі подарую життя. 

Він знову почав чаклувати – його руки навіть не рухалися; певно, йому й не потрібно було ними рухати – надто багато сили було в його пальцях, надто багато могутності у самому тільки голосі. 

І я зробила єдине, що могла (бо ж чари за велінням незнайомця зникли кудись безслідно) – кинулася на нього з ножем. Чоловік спробував ухилитися, та надто пізно: я вразила його долоню та розпорола рукавицю. Ніж зачепився за якийсь ланцюжок на зап’ястку та розрізав і його – прикраса полетіла у траву.