Розділ 60. Свобода серед густої трави

Ніч лежала навколо пагорба такою темною, непрозорою стіною, що помітити чорну Ютту було майже неможливо: я бачила тільки її жовті, пронизливі очі, що, здавалося, дивилися мені в саму душу. І щось мені ці очі нагадували – та з переляку я відступила на крок й ледь не полетіла на землю – і скороминуще відчуття зникло. 

Я поволі озирнулася навколо. І справді, серед сну я якось вийшла з дому, пройшла весь шлях до сусіднього пагорба, порослого травою, пирієм та лопухами, і тепер ось пучками пальців торкалася…

Я примружила очі, намагаючись розгледіти річ, в яку впиралася пальцями. Це було щось велике й гладке, холодне та дуже темне – наче чорна діра, що й вдень поглинала у себе світло, а вночі й взагалі здавалася майже невидимою. Та дотик виявився знайомим. 

– Камінь з хатини у лісі, – прошепотіла я сама до себе. А тоді й справді вловила обриси яйцеподібного каменя – точнісінько такого ж, як і той другий, що лишився вкопаним у землю в гущавині крейдяних гір. Цього я не бачила з хатини за полем високих, дебелих лопухів, що так і не спромоглася ще знищити.

– Здогадалася нарешті, – хрипкий, лінивий голос Ютти вирвав мене з дивного трансу-напівсну, у якому я досі, здавалося, перебувала. Раптом я відчула й холод червневої ночі, і те, що стою у траві зовсім боса, і що коса моя знову розтріпалася та тепер спадала до стегон хвилястими пасмами. 

Кішка пригнулася, вигнула спину, перебрала лапами по землі, а тоді застрибнула на самий вершечок каменя, і її очі опинилися нарівні з моїми. Під ними на шиї тварини хилитався камінчик на грубій мотузці – такий самий чорний, як ніч. 

Пальцями я пробіглася по гладкому каменю, вже підозрюючи, що мушу шукати – і зовсім не здивувалася, коли наштовхнулася на щербинку, що точнісінько повторювала усі вигини каменя на шиї Ютти. 

– Це вона зробила, – навіть не запитала, а сказала я. – Агнія принесла сюди цей камінь. 

Ютта тільки кивнула своєю лискучою головою. 

– Довго ж ти думала. 

– Ти могла сказати, – вигнула брову я, а тоді обережно простягнула руку до нашийника Ютти. Попри те, що раніше кішка вже погрожувала видряпати мені очі, якщо я тільки її торкнуся, зараз вона сиділа надзвичайно сумирно. Тільки спостерігала за мною своїми мудрими хижими очима. Що ж вони мені нагадували?.. Що?.. 

– Якби могла – хіба б сиділа у тілі кота майже десяток років? – проскрипіла Ютта невдоволено. – Агнія була не така вже й дурна. 

Кішка вищирилася, оголюючи неприродно довгі ікла. 

– Та все ж недостатньо розумна, якщо ти розумієш, про що я. 

В голові миттєво виникла картина – Агнія борсається в озері та йде на дно – а за її нічну сорочку та косу хапаються дві пари рук. 

Ні.

Не дві, а три – недарма ж мені здалося, що щось з тими істотами не так. Що серед них когось не вистачає. 

З несподіванки я відступила на крок та відсмикнула руку від каменя на шиї Ютти. Кішка навіть не кліпнула – наче все, що відбувалося в мене в думках, було для неї абсолютно очевидним. 

– Довго ж ти думала, – повторила вона так само як і кілька митей тому. Мені залишалося тільки кивнути. 

– То ти – одна з них?..

Мені не потрібно було підтвердження від кішки – щойно ця думка нарешті вклалася у голові, як все стало очевидним, і я продовжила:

– Ви… наче хранительки. Оберігаєте силу, що є у тому озері. А бабуся, певно, хотіла дізнатися від тебе, як стати Властителькою Яснівця… 

На морді кота прослизнуло з десяток різних емоцій – надто складних для такої дрібної тварини. 

– І ця дурепа не знайшла нічого кращого, аніж заточити мене у цьому примітивному тілі, – виплюнула вона. – Думала, що я розповім їй секрет. Ха! Вона думала, що взагалі є секрет. А саме це вже доводить, що їй сила ніколи не піддалася б.

– Та хатина у лісі колись належала тобі? – запитала я спокійно. Ніч навколо наче замовкла – зникли цикади, світлячки та навіть сичі, що раніше озивалися з хащів. Завмер вітер і спинилися навіть найдрібніші комахи. Наче я та Ютта були єдиними живими істотами на милі й милі навколо. 

– Не тільки мені, – в голосі Ютти з’явилося щось дивне – вразливість, яку я від неї ніколи не сподівалася почути. – До Великого спалення то була хатина усіх Властительок. Вона переходила від матері до доньки, від наставниці до учениці. А коли силу втратили, тоді й оселилися на самому узліссі. 

Ютта зиркнула на мій дім з неприхованим презирством. 

Я знову підступила на крок. Камінь на шиї Ютти тепер мені саме ним і видавався – каменем, тягарем, що тягнув її до землі. Я нарешті побачила на ньому міцні сплетіння магії – раніше їх приховувало тільки моє небажання по-справжньому дивитися. Я не знала, чи вдасться зняти камінь так просто, та однаково потяглася до мотузки. 

Вона була зав’язана на всього один вузлик, і навіть у темряві він піддався моїм пальцям легко. Не минуло й половини хвилини, як мотузка зарипіла. Вона впала долу, і камінь разом з нею.

Ютта повільно кліпнула.

– І це… все? – повільно, невпевнено прошепотіла я. Шматок каменя загубився десь у траві, а Ютту більше нічого не стримувало.