Розділ 59. Пророчі сни

Фаїн стояв за стійкою крамниці та викладав на неї зілля одне за одним – він вже був одягнений, але виглядав так, наче вже – це неправильне слово. Під очима в нього залягли густі тіні, а в мішках можна було заховати кілька колб із зіллями – нібито він взагалі не лягав спати, а займався саме їх приготуванням. 

Про це свідчити й прочинені двері зіллєварні, з яких вибивався зеленуватий димок – знак, що зілля від головного болю вже проходило останню стадію фільтрування. Я сильніше стиснула поруччя та відступила у глибшу тінь; Фаїн тим часом привітав відвідувачів з незмінною посмішкою, що зараз, втім, здавалася дещо вимученою. 

– А де ж наша відьма? – запитав раптом хтось з селян серед загального гомону голосів. А гомону цього було чимало – складалося враження, що чи не всі жителі Яснівця раптом вирішили зібратися біля моєї хатини. Та варто було запитанню зірватися з язика пана Гонта, як всі принишкли. Фаїн розтріпав своє коротке волосся та зиркнув нагору, де стояла я. 

Він помітив мене одразу ж – наче його очі вже були натреновані бачити мене повсюди. На мить завмер, а тоді повернувся до відвідувачів, як ні в чому не бувало:

– Вона ще відпочиває. То чим я можу вам допомогти?.. 

Селяни ще якусь мить розгублено оглядали крамницю – більшість з них не підіймалася до неї, певно, з моменту смерті Агнії. А тут таки змінилося чимало, хоча я так і не спромоглася на справжній, змістовний ремонт – навіть тоді, коли на нього з’явилися гроші після продажу усіх зіль у сусідні села. Щось наче спиняло мене: нібито латання дірок у стінах та даху стало б остаточним сигналом, що я примиряюся зі спадщиною бабусі, пускаю тут коріння. Що я відпускаю матір та приймаю її смерть. 

– Кінське зілля мені дайте. Та ще ось те, рожеве, для шлунку, – почувся перший голос, а тоді всі заговорили наперебій: зілля від похмілля, настійка для гарного кольору лиця, засоби для волосся та нігтів… Все це завдяки невтомній праці Фаїна та його постійним експериментам у зіллєварні тіснилося на полицях позаду чоловіка. 

А він влився у роботу продавця так легко, наче був для цього народжений: Фаїн посміхався, приймав гроші, безпомилково відраховував решту та за лічені миті знаходив зілля у всіх моїх класифікаціях, що я змінювала чи не щотижня у надії, що нова розстановка зіль якось привабить покупців. 

І щойно на лице пролізла несмілива посмішка – бо ж події у крамниці нагадували якийсь сон, мрію, що я мала з миті, коли з’явилася у селі – вона одразу ж сповзла. Фаїн мав поїхати. Він точно не лишиться тут, у Яснівці, що б він там не говорив. Навіщо йому, коли до його ніг стелилася уся Ятрофа, коли у нього в друзях була королівська родина, і коли він працював головою гільдії?.. 

Я тихенько причинила за собою двері спальні та почала день, як зазвичай. Швидко вмилася холодною водою, перевдяглася, туго заплела косу та накрила волосся згори хусткою. А перед дверима знову спинилася: перетинатися ані з Фаїном, ані з вдячними селянами я зараз не хотіла. Не знала, що говорити ані тим, ані іншим – і підозрювала, що у важливу мить з рота точно вилетить щось не те. 

Тож я нашвидкуруч нашкрябала записку Фаїнові, що вирушаю доглядати за Туром, а тоді відчинила вікно. Відстань з другого поверху була немала, та майже до самого підвіконня доходила гілка розлогої яблуні, що росла у садку вже не одне десятиліття. Я чудово лазила по деревах, хоч і робила це тільки у випадку страшної потреби – тож без особливих зусиль зачепилася за гілля та спустилася додолу. Обтрусила сукню, підхопила раніше скинутий кошик, та заростями малинника та ожини спустилася з пагорба. 

Гесту я знайшла у дворі її дому – вона вивішувала білизну та тихенько щось наспівувала собі під носа. Про недавнє горе нагадували тільки червоні очі та плями на лиці, що ще не зійшли остаточно. І ще мені здалося, що у її світлому волоссі з’явилося кілька пасом сивини – та я не могла сказати напевно. 

– Алтеє! – вона кинулася до мене та стиснула мене у міцних обіймах. Я ж спершу завмерла, а тоді також підняла руку та незручно поплескала її по плечу. – Він вже прокидався! І навіть говорив! 

Я кивнула. Це було добре і цілком очікувано – я проспала чи не цілу добу, і за цей час зілля з опівденника вже мало б подіяти як слід. 

– Я його огляну, – я сказала це вже на порозі, штовхаючи двері. Геста тільки кивнула та щасливо притиснула до грудей мокру сорочку, що належала її чоловікові. А у світлиці вже також відбулися суттєві зміни: вікна, раніше запнуті важкими фіранками навіть вдень, тепер пропускали у кімнату світло, вся вона була уважно прибрана, і я помітила, скільки ж квітів Геста тримала і в домі: букети ромашок, що їй приносив Тур чи не щовечора, гортензії, троянди та півонії з її саду, маленькі рябі квіточки у горщиках. 

Тур сидів на ліжку, спираючись на кілька великих подушок, і писав щось на колінах. Хвору ногу не вкривала ковдра, тож я зиркнула на неї одразу – і з задоволенням помітила, що вона справді виглядала у рази краще. 

Струпи, що вкривали всю плоть до коліна раніше, вже повністю зникли. Їх замінила ледь рожева ніжна молода шкіра, що вже, на жаль, ніколи не виглядатиме так, як до поранення. Шрами нікуди не зникнуть – як і пошкодження кісток і суглобів. Навіть опівденник не був всесильним. На повне загоєння рани Турові доведеться витратити ще не один місяць. 

– Відьмо з пагорба, – чоловік підняв очі від письма та розтягнув губи у посмішці. Втім, я не могла не помітити, що посмішка ця була дещо натягнута – і не від болю.