Розділ 58. Запитання без правильних відповідей

Нехай вони мене й не люблять – мені однаково. Жодну з роду Лесиків не приймали до кінця у Яснівці, і я не виняток. Нехай недолюблюють. Нахай бояться. 

Зі щоденника Агнії Лесик, двадцять років тому

✿ ━━━━━━  ☘☘☘  ━━━━━━ ✿

– Дякую тобі, Алтеє! Дякую… 

Геста, вся заплакана й червона, спробувала кинутися мені в ноги. Кілька селян за її плечима також почали кланятися, і я від несподіванки відступила на крок. Тоді підхопила Гесту за передпліччя та підняла. 

– Ти що, Гесто… – пробурмотіла я. – Не варто. 

– Проси, скільки хочеш, Алтеє, – віддано прошепотіла Геста, наче й не чула моїх попередніх слів. – Я тобі все віддам. Ти ж мені… Ти ж йому, нам обом життя врятувала.

Вона знову почала плакати, а я стиснула щелепу. Ще місяць чи два тому я б не сумнівалася та чітко порахувала б суму. Бо робота – це робота, і подяку на тарілку не викладеш. Втім, зараз від однієї думки про це починав стискатися живіт. 

– Я з тебе й мідяка не візьму, – чітко сказала я. – І не думай нічого пропонувати. 

Геста завмерла, витираючи очі заполою довгого фартушка. 

– Як це так?.. Ні, Алтеє, це не годиться – я мушу віддячити. 

Я зупинила її одним гострим поглядом. Відчувала, як в ньому пробивається щось жовте, пташине й хиже, але вже не мала сил знову заганяти чари під шкіру. 

– Нічого не потрібно. Я ж Відьма з пагорба – а значить, це мій обов’язок. 

Зела, що стояла, спираючись на велику, вузлувату палицю десь позаду, вдоволено кивнула, посміхаючись до мене повним рядом зубів. Я ніяк на це не відповіла – я робила це зовсім не для неї й не для її схвалення. 

В голові запаморочилося, і я прихилилася до паркану, намагаючись відновити зір і можливість стояти рівно. Виходило кепсько, і коли до мене підійшла якась висока фігура та підхопила мене за плече та талію, я її не одразу впізнала. Та запах – вогню, зіль та стиглих вишень – одразу ж видав Фаїна з головою. 

Але я була надто виснажена, аби кидатися геть від його допомоги. 

– Тобі час відпочити, Алтеє, – сказав він стиха мені над вухом. – Ми повернемося сюди завтра. 

Я не стала говорити, що завтра вже настало – світанок вже розгорівся і почав перетворюватися на ранній ранок – та й взагалі нічого не сказала. Тільки штовхнула хвіртку та вийшла на стежину, намагаючись не озирнутися, аби перевірити, чи йде за мною Фаїн. 

А він йшов. Всього за крок від мене, важко припадаючи на ногу й спираючись на свій ціпок. Мені здавалося, що кілька разів він зітхнув трохи голосніше, ніж зазвичай – наче хотів щось сказати, але так і не наважився. 

Я також мовчала. 

Злість під шкірою все ще переверталася важкими коренями, але поряд з нею поселилося й ще одне почуття: жаль. 

Бо я вже насмілилася уявляти. Думати про те, що ранки, коли ми прокидалися з Фаїном в одному ліжку, не закінчаться. Що мине весна, а тоді літо – а він все ще буде у крамниці. Що восени ми разом чаюватимемо в теплиці та їстимемо незмінні суниці; що взимку він читатиме мені, знову небезпечно розхитуючись на стільці. 

І тепер від розуміння, що цього не буде – що він поїде назад, до своєї гільдії й до свого справжнього, кращого життя – від цього всередині боліло чи не сильніше, ніж коли я не могла дихати під товщею води. Мені й зараз здавалося, що я не дихаю, що всі ці рухи легень – це якась дивна маска й удавання. 

– Квітко… – почувся Фаїнів тихий голос, коли ми дісталися заростей ожини, і я поволі сповільнилася. Сил йти вже не лишалося, але й спати просто неба я не бажала. Фаїн майже ніколи не називав мене квіткою – хіба коли думав, що я не чую, чи зовсім випадково, спросоння. 

Я мимоволі спинилася. Чого я очікувала? Які взагалі були слова, які могли б усе це виправити?.. 

Фаїн не наближався – все ще стояв за кілька кроків від мене і, я бачила краєм ока, стискав та розтискав довгі бліді пальці, не відриваючи очей від запилюженої дороги. 

– Я мав сказати тобі раніше, – зрештою видушив він. 

Я скривила губи. 

– Раніше?.. – я не озиралася до нього й оглядала дім на пагорбі – все ще з незалатаною діркою й у стелі, і в зіллєварні. – То варіант не брехати мені взагалі ти не розглядав?

Фаїн, здавалося, задихнувся набраним для відповіді повітрям. Тоді, за кілька хвилин мовчання, він все ж озвався. 

– Зараз я розумію, що брехня була найгіршим, що я міг зробити, – обережно сказав він. – Та тоді мені це здавалося найкращим рішенням. Я помилявся. 

То він жалкував, чи ні? Чи всі його жалі були зосереджені на тому, що я таки дізналася, і йому не вдалося стримати свою брехню до останнього?.. 

Втім, – зупинила я себе, – він сам дав мені свого записника. І сказав ті слова; а значить, хотів, аби я прочитала. 

На мить я пожалкувала, що віддала Фаїнові записника так швидко: всередині розгорілося бажання сидіти з ним цілу ніч і читати кожне слово, що він про мене писав. Та я знала, що єдине, що принесе мені це читання – це біль.