Розділ 57. Рани й тріщини

Алтеє, я ніколи не наважуся тобі розповісти, як спостерігаю за тобою з вікна зіллєварні, коли ти працюєш у саду. Навіть коли ти стягуєш волосся під сірий чепчик, коли ховаєш долоні за рукавицями, ти для мене красивіша за усі твої квіти. 

А коли ти лежиш поряд зі мною у ліжку, я не бачу ані зір, ані місяця – бо не можу відірвати очей від тебе. 

З записника Аврана Фаїна Латіруса, тиждень тому. 

☙ ━━━━━━  ☘☘☘  ━━━━━━ ❧

Фаїн

Зілля було надто просте – і це було неабиякою проблемою. Зазвичай, коли мені потрібно було викинути думки геть, я брався за щось клопітке і складне: як-от есенцію невидимості чи витяжку з евкомії берестуватої. Це була важка праця, що не дозволяла навіть найменшого відволікання. 

І яка це була несправедливість, що найпотужніше зілля зцілення, донині винайдене, було настільки простим! 

Я обережно подрібнив половину пелюсток опівденника, чарами зняв пилок з тичинок, а тоді підготував основу – і весь цей час я не міг викинути вигляду Алтеї з голови. Мокра, як хлющ, вона тремтіла серед Турової хати, стискаючи мій записник до білих кісточок. Вона прочитала – сумнівів у цьому й бути не могло. Та як багато вона знала, я все ще не розумів. 

Точно зрозуміла, що я не той, за кого себе видаю; але чи дійшла до останніх сторінок, де я зрозумів, що вона своєї бабці не вбивала? Де я зрозумів, що вона – найчудовіша жінка, яку мені доводилося зустрічати?

Чи дочитала, що я збираюся покинути гільдію і лишитися тут, у Яснівці, якщо вона тільки дозволить?.. Цього я не знав – і Ютта таки мала рацію. Я не мав залишати щось настільки важливе на долю випадку та бажання Алтеї вчитуватися посеред лісу у мої нерозбірливі рядки. 

Основа забулькотіла помаранчевим, і я всипав пелюстки: обережно, слідкуючи, аби жодна не пролетіла повз казан. Нехай зілля й було простим, а я все ж нервував – зіпсувати такий цінний інгредієнт, та ще й у такий час, я зовсім не хотів. 

Тур вже був зовсім слабким: він вже навіть не говорив крізь марення, нікого не кликав, і ледве міг впоратися із простим завданням дихати. 

Поволі я стишив вогонь під зіллям та накрив його прозорою кришкою. Ще кілька хвилин – і все буде готово. 

Я сперся на стіл і все ніяк не міг відірвати погляду від поверхні зілля з опівденника. Воно видавалося зовсім буденним – темно-помаранчеве, майже коричневе, воно досить надійно приховувало свою справжню силу. 

Коли мені довелося варити його востаннє, я ледь стримував крики й стогони – тоді я тільки отримав поранення, і опіки на нозі не встигли покритися навіть тонкою плівкою. Плоть горіла, і іноді мені здавалося, що, глянувши вниз, я побачу гладкі, заокруглені краї кісток. 

Цей фантомний біль іноді переслідував мене й досі. І як нестерпно тоді було варити зілля, яке, як я чудово знав, могло зцілити мене вмить – і від каліцтва не лишилося б навіть сліду. Втім, воно було не для мене, а для короля. 

Опівденник зацвів тільки один, та й той так слабко, що я молився, аби нікчемної порції зілля стало на те, аби зцілити його величність. І я знав: якщо скажу Дарієві, що зілля мені допоможе, він засумнівається. Принц міг би віддати його мені. Та я знав і ще одне: я б ніколи не вчинив так з другом. 

Тож коли зілля було готове, приніс його королю та, намагаючись не наступати на ліву скалічену ногу, дивився, як він його випиває до краплі. 

Це зілля теж було не для мене. Та зараз навіть воно вже й не допомогло б. 

Я ледь встигнув прибрати вогонь, коли зілля досягло потрібного кольору, а тоді твердою рукою перелив його у флакон. Підхопив тростину, а записника лишив на столі – навіть торкатися зараз його було огидно, наче це він був винуватцем усіх моїх бід.

Коли я спускався з пагорба, сонце саме почало вставати над Яснівцем і поволі засліплювало мені очі блідо-рожевим. Якби це був інший день, Алтея б вже прокинулася. Я б лежав у ліжку і вдавав, що ще сплю, а насправді ж крізь примружені очі б дивився, як вона прочісує гребенем довге густе волосся та сплітає його у косу. 

А зараз я мав знову перетнутися з нею і спостерігати за тим, як будь-яка прив’язаність, яку Алтея колись до мене мала, поволі зникає і розчиняється під гнітом моєї ж брехні. 

Я сильніше стиснув тростину та пришвидшив крок. Не бути цьому. Я не піду. І якщо хоч щось від мене залежить – якщо Алтея ще принаймні погодиться вислухати мене – я не піду. Залишатимуся поряд, скільки вона попросить, аж поки не прожене. 

Та коли я повернувся до хатини Геста й Тура, там щось було не так: усі метушилися й бігали, навколо стояв гамір, а Геста стояла посеред всього цього божевілля й дивилася у пустоту розширеними очима. 

Я перетнув подвір’я у два широкі кроки та спинився перед нею. 

– Він… Де ти був, Фаїне?! – закричала вона раптом, отямившись зі свого забуття. – Де ти був, коли він?.. 

Я завмер, але всього на мить. Невже я не встиг?.. Невже?.. 

Якщо Тур загинув, то вже навіть зілля з опівденника не зможе його врятувати. Не було ані чарів, ані зілля досить потужних, аби обдурити саму смерть.

 Я кинувся у світлицю та не встиг й отямитися, як знову опинився на колінах біля Тура. Поряд сиділа й Алтея: вона стискала долоні лісоруба так сильно, що її власні геть побіліли, і вона щось бурмотіла: не молитву і не закляття, а знову перелічувала назви рослин: цикута отруйна, цмин, чабер…