Розділ 56. Не час для драми

Для збору опівденника потрібно володіти досить тонкою магією: на руки накидається плетіння Валлорс-Ґарта з подвійним махом, а тоді чари закріпляються силою достатньою, аби збити з ніг дорослу людину. Тільки після цього, коли місяць вже досягнув вершини горизонту та падає на пелюстки опівденника, можна його рвати. 

З записника Аврана Фаїна Латіруса, чотири роки тому. 

✿ ━━━━━━  ☘☘☘  ━━━━━━ ✿

Папір здавався таким холодним, що наче залишав на мокрих пальцях морозні опіки; тож щойно я втретє перечитала інструкцію до збору опівденника, з силою заклала записник назад до кишені.

Хотілося зі злості зажбурнути щоденника у кущі – та я не збиралася давати Латірусові навіть найменшого задоволення від такого вияву уваги. З миті, коли я побачила своє ім’я на папері, всередині наче виморозило, і я цьому раділа. 

Бо знала – варто цьому морозові пройти, як я буду плакати. Болітиме так сильно, що хотітиму дертися на стіни. 

Я змусила пальці розтиснутися до кінця й припинити тремтіти. Тихо, глибоко вдихнула, аби повернути собі блаженний крижаний спокій, а тоді почала плести заклинання. Вусики магії, що після озера визирали на поверхню шкіри невпевнено й боязко, почали перетворюватися на складну, заплутану схему, що я вивчила ще давно в академії. Хто б міг подумати, що спосіб збору опівденника такий простий? Весь час лежав перед носом – як і брехня Фаїна… 

Ні. 

Я знову сконцентрувалася, і коли закляття подобою рукавичок лягло на пальці, направила в нього силу. Не знала, скільки це – аби збити з ніг дорослу людину, тож дала з запасом. 

А тоді повільно підійшла до опівденника. Під місячним світлом він виглядав неземним, як полум’я у вигляді пелюсток і тичинок. І це полум’я могло врятувати людське життя. Я склала руки чашею та піднесла їх під саме суцвіття; проти волі затримала дихання – я вже стільки разів обпікалася опівденником раніше, що зараз не могла повірити, що він не завдасть мені шкоди. 

А тоді зірвала.

На одну мить мені здалося, що руки стали теплі, гарячі – що квітка знову осипається попелом на пальці. Та вона все ще була на місці, яскрава й ціла-цілісінька. 

Тільки за хвилину я дозволила собі видихнути. 

А тоді безпомилково розвернулася у бік Яснівця та швидким кроком попростувала вперед, намагаючись зосередитися на тихому поскрипуванню своїх мокрих черевиків, і вигнати геть усі думки. 

Коли я з’явилася на ґанку Гести, ніхто знову не спав: попри глуху ніч, селяни сиділи попід тином, як зацікавлені птахи, і невідривно слідкували за кожним моїм рухом. Варто мені було наблизитися з опівденником, що сяяв в мене на долонях, як розмови знову на мить стихли. 

А тоді поновилися з новою силою, але зовсім не так, як раніше: тоді це була пересторога і страх, а зараз це була… радість?.. 

Мені посміхалися практично невідомі (тільки з розповідей Зели) лиця, мені плескали по плечу, мені дякували – а я все це чула так віддалено, наче все ще опускалася на глибину озера. 

– Ти змогла, – Зела опинилася поряд майже непомітно, і її стареча суха рука стиснула моє зап’ястя. 

– Мені допомогли, – відізвалася я, і голос звучав, як точильний камінь. 

Перед порогом я спинилася. 

Присутність Фаїна всередині я відчувала практично єством, і якщо ще годину тому від цього серце стискалося у зовсім дивному і досі невідомому ритмі, зараз в мене стискався шлунок. Я думала, що мене цілком може знудити знову. 

Та під поглядами десятків людей, що свердлили мені спину, я все ж штовхнула двері ногою. 

Фаїн сидів перед ліжком Тура, на самій підлозі, і стискав руку лісоруба. Їхніми стиснутими долонями перебігали іскри чарів – вже слабкі й ледь помітні – і тільки вони підтримували у Турові життя. Фаїн вже ледь куняв: його голова схилилася, а очі заплющилися. Волосся, що з зовсім короткого їжачка вже встигло за місяці тут трохи відрости, лоскотало йому брови. 

Він навіть не накладав жодної ілюзії. Сприймав мене аж за таку дурепу – і, вочевидь, цілком виправдано. Я ж колись бачила Латіруса – на якомусь балу, куди матінка мене потягла в пошуках нареченого, і він там виглядав дуже схоже. 

Тільки волосся мав довге, до самої спини, і вдягнений був у придворний одяг – яскраво-помаранчевий і зелений. Він нагадував тоді екзотичну птаху, і тому зовсім мене не цікавив. 

Я захляснула за собою двері, і Фаїн ледь не підстрибнув на місці, боляче вдарившись головою об дерев’яне бильце ліжка. Я ступила глибше в кімнату рипучими мостинами й простягнула квітку вперед. 

– Я знайшла опівденник, – сказала я спокійно. Голос звучав надзвичайно виснажено – і, певно, Фаїн й не помітив би криги, яка там теж прослизнула. Зараз був не час для драми; спершу потрібно врятувати Тура. – Ти впораєшся з зіллям до світанку?

Фаїн підхопився на ноги та дивився на мене так пильно, наче намагався прочитати щось в мене на лиці. 

– Алтеє, я… – почав він так тихо, що я ледве чула його слова за гучним, сиплим диханням Тура. 

– Зараз не час, – відрізала я жорстко. Тоді дістала з кишені щоденник – на ньому все ще красувалося витіснене Авран Фаїн Латірус – і простягнула і квітку, і записник зіллєварові. – Ми поговоримо потім.