Розділ 55. На глибині не співають птахи

Я впала у воду відразу ж, не встигнувши зачепитися за жодну дошку кладки. І відразу ж задихнулася – повітря малими бульками пішло догори, а мене потягло вниз, на мулисте, далеке дно. 

Вода, попри кінець травня, була крижана – через неї всю шкіру почало колоти десятками, сотнями невидимих голок, горло стиснуло так сильно, що здалося, ніби воно захляснулося повністю. Руки тримали мене міцно, залишали синці та плями на ногах, руках, шиї – і їх вже наче було не дві, а більше – вони були повсюди. 

Я зробила помилку – спробувала закричати – і через це втратила залишки повітря. Вода, попри усі мої спроби вирватися, лишалася нерухомою – місяць ясно світив згори, та ставав все непомітнішим і меншим, а я йшла на глибину. 

Руки невідомих істот тепер здавалися водяними, текучими – я не могла їх скинути, пальці проходили повз – та все ж вони були повсюди. 

Мої рухи, спершу енергійні та хаотичні, почали сповільнюватися. Я вже практично нічого не бачила – і не розуміла, чи це від того, що я так глибоко в озері, чи від того, що зір почав туманитися, перед відкритими очима затанцювали чорні великі цятки… 

Де ж та обіцяна сила?.. 

Де могутність, що підніме крейдяні гори, підкорить собі ліс та Яснівець?.. 

Невже… Невже й справді я була негідна – як Зела й говорила?

Своїх чарів я вже теж не відчувала – а зараз вони могли б стати у пригоді. Чому вони не рвалися широким потоком, заповнюючи кожну клітину? Чому не намагалися взяти владу над моїм тілом, перетворити його на пташине?.. 

Пустота всередині раптом стала така абсолютна та гнітюча, що стала боліти більше, ніж крижана шкіра, більше, ніж відсутність повітря і більше, ніж синці від прозорих чужих пальців. 

А тоді–

Тоді в самому нутрі, у тих його глибинах, про існування яких я досі й не здогадувалася, щось загорілося. Щось… древнє. Інакше. 

Це теж були чари, у цьому я не мала жодного сумніву. Але вони відрізнялися від моїх, як гора відрізняється від мурашника. Це була сила… сила така потужна, що я її боялася. 

І саме страх перед нею примусив мене знову забовтатися у воді, знову вириватися з двох пар рук, що тягли мене далі й далі. 

Ні! Щось таке я не витримаю, нізащо! 

Тиск навколо зник так само раптово, як і з’явився і я, не гаючи часу, погребла нагору, до вже зовсім слабкого місяця. Магія, що крилася на глибинах озера, не намагалася розірвати моє тіло на шматки, чи то звести з розуму – зовсім ні. Вона тільки чекала – чекала, поки хтось достатньо дурний наважиться нею скористатися. 

Поки хтось надто самовпевнений подумає, що йому потрібна настільки велика влада – що він може впоратися з такою силою. 

А я ж поки що мала клепку в голові. 

Гребок. 

Ще один. І ще. 

Останній помах руками крізь воду дався неймовірно важко – легені пекло так, наче у них насипали гострого перцю, а кінцівок я вже не відчувала від холоду. Перший вдих я зробила надто поспішно – і вдихнула холодну, морозну воду, що тільки дивом не скував нагорі лід. 

– Ти виплила! 

Мареля та Ісай стояли на кладці, схилившись до самої води, та виглядали навіть блідішими, ніж за кілька хвилин до того. Обоє нетерпляче й налякано простягнули до мене руки, аби допомогти вибратися. Я простягнула свої у відповідь – і тільки тоді згадала, що вони ж насправді мені не допоможуть, бо зовсім прозорі. 

Довелося вхопитися за слизькі, такі ж холодні та обвиті водоростями балки, що тяглися на глибину, та підтягти себе угору. Я заледве вибралася на кладку, а тоді одразу ж впала на спину, важко й з хрипом дихаючи. 

Паніка все ще горіла всередині, але поволі її заступав незвичний, ще страшніший спокій – таке зі мною вже траплялося раніше. Коли всього ставало надто багато, коли я вже не могла знайти у собі сил ані боятися, ані плакати. 

Я різко повернулася набік, і мене знудило водою, якої я наглиталася в озері, та жовчю. Я намагалася зосередитися на пальцях, що стискали дерево, але не виходило – шкіру били дрижаки від холоду, а шлунок стискався і розтискався в такт із серцем. 

– Алтеє! Алтеє! – голос Марелі, навіть десятирічної, надзвичайно нагадував Гесту – особливо, коли вона говорила моє ім’я ось так, із переляком і пересторогою. – Ти маєш допомогти батькові. Вставай! 

Я сперлася на коліна та долоні, важко й все повільніше дихаючи. Мареля має рацію – часу розлежуватися немає. 

– Я знаю, де опівденник, – прохрипіла я. У горлі наче все ще бовталася вода, викривляючи звучання слів. – Ходімо.

Я зіп’ялася на ноги, хитнулася так, що ледь не впала знову до озера, а тоді рушила вперед – на північний захід, майже у бік Яснівця. Якщо пощастить, за якусь годину вже повернуся до Фаїна з квіткою. Зілля, як я знала зі своїх надійних джерел, готувалося неймовірно швидко й просто: опівденник був настільки потужною рослиною, що не потребував аж надто багато маніпуляцій. 

Вже до світанку з Туром все знову буде гаразд – за умови, якщо я впораюся. 

Весь шлях коліна в мене підгиналися, а важка, мокра сукня тягнула до землі. Та коли я спинилася перед потрібними хащами, хода вже стала впевненішою. Рукою я у мокрій кишені стискала записник Фаїна – зовсім сухісінький завдяки накладеним чарам. Мареля та Ісай йшли за мною, та варто їм було побачити світло опівденника, спинилися.