Розділ 54. Озеро

Я знала, що не знайду опівденник на тому ж місці, де зірвала його попереднього разу – цвітіння квітки відбувалося всього раз на кілька років. Втім, діти вели мене приблизно у тому ж напрямку – до самого центру боліт, куди я ще жодного разу не заходила. 

Й до того хащі були густими – я ледве бачила щось за кілька кроків від себе, а час від часу доводилося пробиратися крізь глід та молоді ялини, що застилали прохід. Зараз ліс був зовсім не такий привітний, як у попередні рази: лози не тікали від мене, уступаючи дорогу, а наче навмисно намагатися завадити мені та схопити за п’яти. 

Втім, світлі спини близнюків попереду, що віддалялися від мене чим далі, тим сильніше, змушували мене не спинятися, а простувати вперед. 

Тож я майже й не зауважила миті, коли раптом вийшла з густого пралісу на чисту, велику галявину, що оточувала озерце таке ідеально кругле, що воно здавалося зовсім неправильним і недоречним. 

Попри загальну темряву ночі, на галявині було світло: я ледь не перечепилася об власну ногу та завмерла, втуплюючись поперед себе. 

Я бачила озеро серед лісу на кількох мапах, та Зела й Тур переконали мене, що його там немає; до того ж я не бачила поряд жодного потічка, окрім боліт, та жодної рослини, що мала б рости поряд з ним. І тому вирішила, що ніякого озера у лісі й справді не було, а мапи помилялися. 

Ось тільки, вочевидь, помилялася саме я. Озеро, наче кругле око лісу, збирало у себе усе місячне сяйво та відбивало його назад, і через це вночі нагадувало білу тарілку. На його землистих берегах розкинулися лікарські трави, а з одного боку примостилася тоненька кладка, що йшла практично до самого центру озера. 

Саме на ній і сиділи Ісай та Мареля, опустивши ноги у воду. Помітивши мене, Ісай кивнув схвально; тоді Мареля підняла руку та махнула нею запрошувально. 

Я повільно ступила вперед. Навколо озера тіснилися маленькі мерехтливі камінчики, що переливалися у світлі місяця; та варто мені було ворухнутися, як виявилося, що це зовсім не камені, а світлячки – сріблясті та майже білі. Вони злетіли у небо великою хмарою й закружляли довкола, майже перекриваючи мені зір. 

Повільно й обережно ступаючи кожен крок, я дісталася до кладки. Вона виглядала старою; кількох дощок бракувало, інші скрипіли, коли я підбиралася ближче. Мареля та Ісай, здавалося, зовсім не наближалися, а тільки віддалялися. 

Нарешті я подолала найскладнішу частину половинчастого містка та опинилася прямо поряд з ними. 

Мареля торкнулася мого плеча – і навіть крізь цупкий сатин сірої сукні я відчула холодний подих її пальців. 

– Зазирни у центр озера, у саму глибину, – майже прошепотіла вона мені на вухо. – Вони сидять там. Тільки не йди до них – ще не зараз. Обіцяєш?

Я підтиснула губи. Та до кого ж не йти? Хто такі вони? Втім, я все ж кивнула. Місяць висів вже над самим озером, у центрі цілого неба – і скоро ніч піде на спад, відкриваючи дорогу ранку. А я в серці знала, що без цвіту опівденника Тур цього ранку не переживе. 

Напівпрозорі Ісай та Мареля лишилися в мене за спиною. Я ступила ще кілька кроків – дошка під моєю ногою хитнулася, і я ледве втрималася на ногах. Тоді я опустилася на коліна на самому краєчку кладки – у центрі озера, що, вочевидь, було досить неглибоким. 

Вода здавалася надзвичайно прозорою навіть у темряві – я бачила риб, що пропливали внизу, водорості, що тяглися нагору, та водяні лілії. Чого я не бачила – так це дна. 

За вказівкою Марелі я втупилася у водну гладь, намагаючись відшукати центр озера. Він лишався нерухомим – хіба що риби іноді пускали бульки на воді – чи це був торф, що ховався на дні водойми. В якусь мить мені здалося, що все це просто дурниця, і я дарма гаю свій час. 

Саме тоді, коли погляд мій розмився, а я майже повернула голову, аби зиркнути із німим запитанням на близнюків, щось невловно змінилося. Вода з просто темної стала чорною, як смола, і будь-який рух у ній зник. Вона тепер не відбивала місячне світло – вона забирала його у пастку. 

Поволі з води проступили фігури – вони виступили назовні, нашвидкуруч зліплені з глини, річкового піску та води, і завмерли наді мною. Їх було дві, але між ними ще лишалося місце – наче там мав стояти хтось ще. 

– Хто ти? – запитала перша. 

– Відповідай, – додала друга. Після цього повисла павза, наче її мала заповнити ще третя фігура, якої поряд не опинилося. 

Я повільно втягнула повітря у груди. Що відбувалося? Куди це Ісай та Мареля мене затягли?.. 

– Я Алтея Лесик, – спокійно сказала я, намагаючись не пропускати у голос ані нетерпіння, ані страху. – Відьма з пагорба. 

Фігури переді мною захиталися, вигинаючись одна до одної, ніби говорили без слів. 

– Лесик… Ще одна хоче стати Властителькою, так? 

– А чи є в тобі те, що для цього потрібно?.. 

Я не встигла ані похитати головою, ані заперечити: дві фігури розступилися в боки, і переді мною простягнулося озеро – тепер воно здавалося в рази більшим, аніж з берега, і я не бачила йому кінця-краю, наче вода захопила і поховала під собою і ліс, і Яснівець, і крейдяні гори. 

– Ступай у воду, – запропонувала перша фігура. Голос у неї був зрілий, впевнений.