Розділ 53. Пошуки

Чогось мені бракує. Стати властителькою – це не тільки отримати силу. Це взяти на себе тягарі усіх селян та лісу. І позаяк хочу я це зробити задля себе, а не для них, ліс мені не піддається. І навіть клята Ютта не допомогла. 

Зі спаленого щоденника Агнії Лесик, три роки тому. 

✿ ━━━━━━  ☘☘☘  ━━━━━━ ✿

Нічний ліс мене не лякав – та все ж я йшла обережно, намагаючись триматися знайомої стежки, скільки вийде. Підозрювала, що так опівденник я не знайду, але обіцянка, дана Фаїнові напередодні, змушувала стишити кроки та використати залишки чарів на те, аби лишатися непоміченою. 

Я проминула багато трав, які в будь-яку іншу ніч цілком би мене задовольнили: розрив-траву, смілку та чаполоч. Але зараз мене цікавила тільки одна рослина – опівденник. 

Попри те, що я впевнено заявила зіллєварові, що зумію його знайти, сама я всередині переконаності не відчувала. Раніше опівденник траплявся мені завжди випадково, а коли я вирушала на його пошуки, поверталася з порожніми руками. 

Чому я думала, що цього разу все має вийти інакше, зрозуміти не могла. Але й не спробувати також не могла – видіння кімнати з двома ліжками, тепер пустими, і Турової скаліченої ноги, пекли мені повіки навіть тоді, коли я закривала очі. 

Я мала принаймні спробувати. 

Що далі я заглиблювалася у ліс, то сильніше відчувала, як він підступає до мене; як в’юнки проростають з землі в мене під ногами, намагаючись захопити п’яти й литки, як вони лізуть все вище й вище, звиваються біля самих пальців. Навіть саме лісове повітря, здавалося, намагалося вкрити мене опрядом – чи то щоб захистити, чи то щоб вдушити. 

В якусь мить стежка закінчилася – обірвалася перед крутим урвищем, де починалося болото. На самій межі попроростали цілі поля ведмежого часнику, що саме були у квіту. Я обережно переступила через рослини та ледь не покотилася вниз пагорбом. На ногах мене втримувала сама впертість та зовсім трішки магії. 

Варто було опинитися у під'ярку, як там навіть повітря стало іншим: густішим, небезпечнішим. Самими пучками пальців я відчувала чари – давні й могутні, з тих, що будуть непідвладні, певно, жодній живій душі. 

Вони смикали мене за мізинці у конкретному напрямку – на захід – і я не знала, чи це підказка від лісу, чи пастка. Про всяк випадок пішла на північ, де дерева та кущі не стискалися у такі міцні хащі. 

Я брела темрявою вже кільканадцять хвилин, і тільки дивом не втрачала відчуття напрямку. Місяць вже давно сховався за високими верхівками модрин та вільх, і навіть яскрава зірка Гелени, що зазвичай ставала провідною для подорожніх та мандрівників, скромно прикрилася низькими хмарами. 

Я вслухалася у кожен звук, кожен тріск гілочки під ногами – і тому шерехи поряд помітила практично одразу. Повернула голову – але там нікого не опинилося. Тільки край білої сорочки майнув за широким стовбуром липи – та з іншого боку ніхто не вискочив, наче розчинився у повітрі. 

Здогадка про те, хто ж то міг бути, з’явилася практично одразу. 

– Діти!.. – покликала я стиха і спокійно. Зовсім не хотілося привабити хижих звірів чи й ще щось гірше. Втім, на мій вигук ніхто не озвався. 

Я знову помітила дитячу ногу та край спіднички десь за іншими деревами, а потім – за третіми, ще в іншому боці. Спершу я спробувала за ними бігти, та швидко зрозуміла, що це марна справа. Вони то з’являлися, то зникали знову, і переміщувалися з нелюдською швидкістю. 

Зрештою я зовсім спинилася, і опинилася на маленькій галявинці, де модрини стискалися таким міцним колом, що за ними нічого й не було видно. Під ногами тихо стелилися жовті голки та пуста земля – у таких хащах на ній вже практично нічого й не росло. 

– Ісаю, – тихо покликала я знову, цього разу на ім’я. – Морелю… 

Жодна гілка не поворухнулася, та я відчула, що за мною уважно спостерігають. Тільки й сподівалася, що це були діти, а не якісь хижі тварини, готові накинутися будь-якої миті. 

– Вийдіть до мене, – попрохала я. – Мені потрібна ваша допомога. 

Прямо за моєю спиною почулися тихі-тихі перешіптування, хтось легенько ляснув іншого по руці, а потім з-за моєї спини таки вийшло двоє дітей – саме тих, що я вже колись бачила в ожиннику на пагорбі крамниці. Та зараз, у темряві ночі, ставало болісно очевидно, що це не звичайні діти. 

Шкіра в них була така ж біла, як і акуратний одяг – я вчувала у ньому легку та вмілу руку Гести – і вона наче світилася у темряві, хоч і не давала жодного справжнього світла. Очі теж були якісь неземні – темні, як два провалля. 

Зрештою дівчинка ступила ближче і торкнулася мого передпліччя. 

– Ти нас впізнала, – легко посміхнулася вона. – Я давно хотіла до тебе вийти, та брат не дозволяв. 

Варто було їй заговорити, як усе моторошне, дивне відчуття, що сковувало мене раніше, зникло. Це були дві звичайні дитини – принаймні вони поводилися як такі. 

– Я й все ще не в захваті, – Ісай схрестив руки на грудях. – А що, як вона вижене нас?

Мій вираз лиця залишився незворушним, за відсутністю кращих емоцій:

– Вижену? – запитала я. – Звідки це?

Мареля вхопила брата за зап’ястя і змусила його трохи розслабитися. Я знову зрозуміла, наскільки дивно виглядала, певно, вся ця розмова – серед дрімучих дерев, у повній темряві, де єдиним джерелом якогось світла була шкіра самих дітей.