Розділ 52. Записник

Я завмер на місці, і руки й лице наче похололи в одну мить. Погляд Алтеї був таким проникливим. Невже вона знала? Вже знала?

Я ледве стримав бажання відступити на кілька кроків, а травниця, помітивши моє сум’яття, трохи схилила голову. 

– Фаїне, я знаю, що ти не звичайний зіллєвар, – сказала вона з легкою посмішкою. Доброю, не розлюченою. – Як я могла не здогадатися? Ти надто вправний. 

– Ні, я не–

Вона змусила мене змовкнути одним поглядом. 

– Так. Не сперечайся. Я бачила, як ти вариш зілля – і я бачила, як розумієш їх, як гориш цим. Краще б вже ти був головою гільдії, аніж цей Латірус – можливо, тоді вона нарешті стала б пристойним місцем. 

Всередині мене вузол стиснувся так сильно, що я вже ледве міг дихати. 

– Ти такий вправний, що тобі мали довірити секрет збору опівденника, – продовжила Алтея переконано. – Я впевнена. 

Мені не залишалося нічого іншого, окрім як кивнути – бо це була правда. Мені довірили його ще до того, як я став головою – і здебільшого через те, що про більшу частину ритуалу я здогадався сам. 

Весь він – від початку та до кінця – був описаний у моєму записнику. В тому ж, де ховалися також докази проти Алтеї, недописані листи до Дарія та Васси, де я тримав важливе листування з гільдією шукачів. 

Я міг видерти один листочок та передати його Алтеї. Розчарувати чорнило, аби вона могла прочитати текст, і не видати так жодного свого секрету. Та вчинити так зараз – значить остаточно й навіки втратити її довіру. Я вже й так зайшов надто далеко – і не уявляв насправді, чи стане в ній приязні до мене, аби пробачити. 

Тож я рукою намацав пояс, а тоді відчепив від ланцюжка записник. Востаннє стиснув його пальцями, наважуючись, а тоді простягнув його дівчині. 

Алтея прийняла записник обережно, наче він був якоюсь музейною цінністю. Я бачив, як вона зацікавлено зиркала на нього раніше, та ніколи не видавала свого інтересу вголос; до того ж я був переконаний, що вона ніколи не наважиться читати його – на відміну від мене, вона мала гарні манери. 

Окрім того, записник був зачарований саме для таких випадків.

– Пароль – amare scientiam.

Алтея обережно провела пальцями по корінцю записника, що від безлічі доданих, вклеєних та вшитих сторінок розпух та ледве тримався купи. 

– Залюблений у науку, – легко переклала вона. Її очі блукали то до книжки, списаної моїм швидким і нерозбірливим почерком, то знову до мого лиця. 

– Вже не тільки, – ледь чутно сказав я. 

Алтея подивилася на мене дещо знічено і невпевнено. Я обережно стиснув її передпліччя, і вона видихнула легкою хмаркою, губи розтулилися, як дві пелюстки півонії.

– Я залюблений у тебе, Алтеє. Що б ти не дізналася, – я переривчасто видихнув, а тоді змусив себе продовжити. – Я хочу, аби ти знала – я тебе кохаю. 

Варто мені було сказати ці слова, як вузол всередині, що в’язався й затягувався останні місяці майже непомітно, нарешті ослаб. Не розсипався повністю – це б сталося тільки після того, як Алтея дізнається правду – та все ж ослаб. 

Я не очікував від неї відповіді – але все ж відчув розчарування, коли Алтея змовчала. Та вона притиснулася до мене, обіймаючи своїми довгими, як лози, руками, а тоді сама притиснула до моїх губ поцілунок. 

☙ ━━━━━━  ☘☘☘  ━━━━━━ ❧

Щойно почало смеркатися, Алтея почала збиратися в дорогу. Попри назву, що виразно натякала на час, коли квітку потрібно було збирати, насправді зірвати її досі вдавалося тільки у час круків – найтемнішу годину ночі. 

Алтея востаннє перетерла трави у ступці, наклала відвар на бинти, а вже їх – на Турову ногу, а тоді, практично ніким не помічена, вислизнула у ліс. 

Я дивився їй услід, аж поки її фігура не розчинилася у темряві, і ще якийсь час потім. Всередині вирував страх – і за неї, і за те, що вона дізнається цієї ночі. Щойно вона відкриє записник, вже, певно, не зможе стримати цікавості – та і я практично дав їй дозвіл усе прочитати. 

Тож я намагався не думати про те, як вона повернеться: зла, навіть розлючена. Вижене мене з крамнички, і не кричатиме – Алтея Лесик ніколи не кричала – натомість вона повернеться до своєї звичної зібраної холодності та спокійно вкаже мені на двері з її життя. 

Аби хоч трохи відірватися від думок про Алтею, я повернувся до ліжка Тура. Передавав йому свої чари, аж поки їх стало, а потім – ще трохи. Чоловік заледве тримався – і я не знав, чи вистачить його сил, навіть з моєю допомогою, до ранку. Рана гноїлася, і отруйні чари тяглися все далі, захоплюючи не тільки литку та коліно, але вже й стегно. 

Поряд щось шурхнуло, і я озирнувся, очікуючи побачити Гесту чи ще когось з селян. Але там нікого не опинилося – принаймні на перший погляд. Потім по нозі мене мазнув хвіст, а чорна, як ніч, Ютта вмостилася в ногах у Тура. 

– Хороший він чоловік, – проскрипіла вона. – Турбується за ліс. За все життя не вирубав жодного живого дерева – тільки сухі й хворі. 

Я мовчки кивнув. Звідки Ютта це знала?.. Що довше я думав про кішку, то менш ймовірною здавалася версія Алтеї про те, що це Агнія її зачарувала. Всередині цього тіла точно була людина – але як вона туди потрапила?..