Розділ 51. Єдиний шанс

Алтея Лесик – головна підозрювана. Саме вона отримала крамницю зіль старої Агнії у спадок, і особливого горя за мертвою бабцею у ній я не помітив. Вона – неініційована відьма, майже не користується магією, та у її валізах я вже виявив торбу, повну отрут. Окрім того, вона в усі можливі способи намагається завадити слідству…

Незакінчений лист Фаїна Латіруса до гільдії шукачів, написаний за три дні перебування у Яснівці. 

☙ ━━━━━━  ☘☘☘  ━━━━━━ ❧

Фаїн

Зілля вийшли насиченого золотого кольору – найсильніші з усіх, що я готував. Втім, я не знав, чи цього буде достатньо для того, аби допомогти Турові. Рана була страшна. А ще – її точно завдав не тільки арбалет. 

Поки Алтея намагалася щось вдіяти з раною – і травами, і чарами, і якимось вже зовсім незрозумілим мені відьомством, я трохи поговорив з Гестою. Вона виглядала страшенно розбитою, та, розповідаючи про Тура, трохи ожила: замість пустоти у ній з’явилася злість. 

– Я знайшла його на галявині – прямо на околиці лісу, – прошепотіла вона тоді, притискаючи хустинку з заспокійливим зіллям собі до носа. – Він пішов ще день тому, а ввечері почалася страшна гроза, і вона тривала цілу ніч… Я думала, що він зупинився у хатинці у лісі – там є одна, давно вже закинута. Тому не переймалася надто сильно. 

Я перебив Гесту, бо дуже вже добре пам’ятав хатинку у лісі. 

– Тура там не було. 

Геста навіть не заплакала – вона втягнула повітря і замружилася, наче сподівалася, що ці прості дії змусять усі проблеми зникнути. 

– А на ранок він… він не повернувся, і я пішла його шукати. Він не сам дійшов на узлісся. Хтось тягнув його – я бачила слід у траві. Та тоді мені, звісно ж, було не до того. І цілитель… 

Геста знову заплакала, і я залишив її у надійних руках Зели, а сам поспішив назад до крамниці, варити зілля. 

Ось тільки коли ці зілля вишикувалися акуратним рядком у сумці, я вже не був впевнений, що вони подіють. А це ж були найсильніші зілля зцілення з тих, що я готував!

Але рана Тура була оповита чарами, загноєна… Наче він лежав у лісі не ніч, а значно довше. 

Я похапцем зачинив за собою двері та кинувся у село. Нога боліла – навіть сильніше, ніж зазвичай. Мені тоді допомогли найкращі цілителі Солесу. Королівський лікар стояв наді мною вдень і вночі протягом тижня – і все одно вони заледве врятували мені ногу. Було чудом, що я все ще ходив. Про те, аби відмовитися від ціпка, я не міг й сподіватися. 

Але Тур… Я не сумнівався у здібностях Алтеї, та вона все ж не була цілителькою – тільки надзвичайно вмілою травницею та, здавалося, потенційною властителькою Яснівця. 

Я про таких чув, чи радше читав ще колись давно. Ще до Великого спалення, коли драконовий вогонь окропив Солес, відьми головували на своїх землях не гірше за королів. Вони мали особливий зв’язок з лісами та полями, на своїй землі ставали могутніші – настільки могутніші, що ніхто не міг забрати в них владу. 

Та коли велика частка земель століття тому перетворилася на пустку, і тоді нечисленні властительки зникли. По могутніх відьмах лишилися тільки легенди й перекази – і якби якісь кілька місяців тому мені хтось сказав, що в Алтеї тече кров такої сили, я б засміявся. 

Та зараз мені було зовсім не до сміху – бо я ж бачив її. Бачив, як вона майже перетворювалася, бачив, як чаклувала, не помічаючи. Я торкався її потоків магії – і вони нагадували весняну повноводну ріку, що стікає з гірських вершин. 

Я задумливо штовхнув двері дому Гести та примостив торбу з зіллями біля ліжка Тура. Алтея, все ще у нічній сорочці та з наспіх заплетеною косою, сиділа над чоловіком та намагалася влити йому в рота якийсь відвар з трав.

Вона спершу навіть не помітила мене; під очима в неї залягли густі тіні, а шкіра зблідла від виснаження. Я обережно торкнувся пальцями її волосся, завів за вухо непокірне пасмо, що лізло їй в обличчя. Алтея стрепенулася та обернулася до мене. 

– Фаїне, – прошепотіла вона на диво слабко і майже благально. 

Я не став питати, чи все гаразд – бо вже знав, якою буде відповідь. Тільки сів на підлогу поряд з Алтеєю та дозволив собі обійняти її на кілька надто коротких митей, а тоді залишив поцілунок в неї на чолі. 

Після цього ми обидва взялися за зілля – втирали їх у рану, вливали їх Турові в рота, вплітати у них закляття, просочували ними бинти. Коли робота вже була майже закінчена, а Тур все ще лишався несвідомим, з тілом, вкритим хворим потом, вона стиха, але спокійно сказала:

– Немає сенсу їхати до Равеля за цілителем. Він однаково не встигне. 

Я зиркнув на Алтею скоса. Вона сіла рівніше, і говорила так, наче вже ухвалила якесь рішення – і до того ж таке, що навряд чи мені сподобається. 

– І що ж ми тоді робитимемо? 

На мить в голові промайнула думка, що вона просто дозволить Турові загинути – та вона була така дурна й настільки не відповідала усьому, що я знав про Алтею Лесик, що я її одразу ж відмів. 

– Ти залишишся тут. Слідкуватимеш за Туром, передаватимеш йому чари. Зробиш усе, аби він залишався живим до завтрашнього ранку. 

Я насупився. Алтея ж тим часом встала та накинула плаща. Куди вона зібралася?