Розділ 50. Ісай та Мареля

Я сиділа над лісником вже кілька годин. Очі злипалися, та я не дозволяла їм закритися: боялася, що коли я таки засну, прокинуся біля бездиханного тіла Тура. Чоловік не прокидався. Він важко дихав, іноді крутив головою. 

А часом з його губ зривалися якісь слова – половину з них я навіть не могла розібрати. Іноді він кликав Гесту. Іноді просто кричав. Та кілька разів з його губ ледь чутно зривалися інші імена, яких я навіть ніколи не чула – а я ж зусиллями Зели вже знала усіх місцевих. 

– Ісаю… Марелю… 

А тоді, коли він повторив ці загадкові імена принаймні тричі, він нарешті змовк. Тур майже не рухався уві сні – і я вже майже припинила звертати на нього увагу, коли він зітхнув востаннє. Я підняла на нього очі та помітила, як з кутика його зморшкуватого закритого ока витікає сльоза. 

Вона стекла засмаглою щокою, а тоді загубилася десь на шиї під сорочкою. 

Чомусь я не стрималася й стиснула долоню Тура, поки товкла трави у ступці – хоча й знала, що він не помітить. 

Двері за моєю спиною знову відчинилися. Я боялася, що це буде Геста, і водночас сподівалася, що це Фаїн. Знала, що його там не опиниться – він пішов назад до крамниці варити зілля зцілення, загоєння та відновлення. Перед тим, як піти, він міцно обійняв мене – і я відповіла на ці обійми якось загальмовано – уся голова була зайнята Туровим пораненням. 

Виглядав він вкрай невпевнено, і я його розуміла – не було у моєму арсеналі зілля досить потужного, аби підняти на ноги – буквально – після такого поранення. Литку наче не просто вразили арбалетним болтом, а нещадно пошматували – і я вгадувала відголоски якоїсь магії, яку згодом відчайдушно намагалися приховати. 

– Як він, відьмо? – почувся старечий голос, а тоді Зела, зігнута дугою, пройшла далі у кімнату та сіла на ослінчик біля мене. Я не відірвалася від трав – вони давали принаймні ілюзію, що я чимось зайнята і якось допомагаю.

Зела дивилася на Тура невідривно й довго – та її погляд розібрати під усіма зморшками було майже неможливо. 

– Я відправила усіх по домівках – нічого тут стовбичити, тобі заважати, – продовжила вона. – А Гесту забрала спати до себе. Дала їй подихати над травами, то вона й заснула. Проспить, сподіваюся, цілий день. 

Від цих слів старої в мене всередині розлилося полегшення, змішане з соромом. Я переживала за Гесту – але також боялася, що вона знову прийде до мене та почне благати. Цього витримати я не могла – особливо коли знала, що не здатна анічогісінько вдіяти. 

– То як він, відьмо? – повторила своє запитання Зела, тягнучись за люлькою, що носила на поясі. – Жити буде?

Вогник над кінчиком люльки спалахнув наче сам собою і згас під моїм поглядом ще до того, як її вміст почав тліти. 

– Жодного курива біля хворого, – суворо відрізала я. Зела на диво мирно погодилася та сховала довгу люльку. – …Я не знаю. Не знаю, Зело. Мої трави не допомагають. 

Вперше за ніч я дозволила собі звільнити руки – від ступки, товкачика, тканини чи чарів – і вперлася долонями у похололе лице. Воно все всохло, а шкіра відчувалася пошерхлою. 

– То це все? – запитала стара жінка на диво байдуже. – Ти здаєшся?

Я розсунула вказівні й середні пальці й подивилася на неї у утворену щілину. 

– Що? – перепитала з недовірою.

 Зела встала, і навіть так заледве стала вищою за мене. Ось тільки навіть ця невелика різниця у зрості відчувалася, як прірва – жінка нависала наді мною, як скеля чи неуникне лихо. 

– Я запитую: ти просто спостерігатимеш за тим, як він помирає? Чи щось зробиш?

Я повільно видихнула у долоні. Тоді відняла їх від лиця та також встала, звищуючись над Зелою. Втім, сильнішою від цього я себе не почувала. 

– А що ще я можу зробити? – сухо відрубала. – Я не жалію жодних трав, жодних чарів. Я використала все, що маю. Усю магію, кожне зілля. Але не всі рани можна загоїти. 

– Агнія теж так думала, – за хвилину відізвалася Зела, і її слова відчувалися, як ляпас. 

Я підступила ще на крок до старої. 

– Слухайте, я знаю, що ви думаєте. Що я якась там властителька Яснівця, чи то лісу, чи ще що… – я судомно видихнула. – Але це не так. Я – не властителька. І ніколи нею не була. 

Під шкірою знову почали здригатися м’язи, намагалися вирватися зі звичного положення суглоби. А до лоскоту нерозкритих крил під шкірою я вже взагалі за останні дні та тижні звикла – так часто вони намагалися пробитися. І кожного разу загнати їх назад, де їм і належало бути, ставало все складніше – та цього разу я все ще втрималася. 

– Звісно, що ні, – тихо сказала Зела. – Звісно ж, що ти не Властителька. Не думаю, що ти взагалі годна нею бути.

Чомусь ці слова обпекли не гірші, ніж попередні. Я не хотіла бути цією їхньою властителькою, але те, що Зела не вірила у мою здатність нею стати, попри увесь поговір серед селян, чомусь ображало. 

Стара жінка пішла до дверей. Ось тільки не до тих, через які ходила я, а до інших. Ці були непримітні, пофарбовані у ніжну блакитну фарбу. Одвірок здавався нижчим, ніж у всіх інших проходах, і Зела поманила мене пальцем.