Розділ 49. Спроби допомоги

Усі простирадла були в крові, темній масі гною та сукровиці, а сама нога… Мені доводилося досі лікувати опіки від опівденника, страшні поранення, що могли завдавати дикі кабани та лосі, якщо потривожити їх у невідповідний час, та це… 

Тут усе було в рази гірше. 

Я обережно ступила пів кроку до ліжка, і важкий запах хвороби відчувався ще навіть на протилежному кутку кімнати. Тур крізь несвідомість тихо застогнав, і тоді Геста пронеслася повз мене, як ураган. 

Вона обтерла лице чоловіка чистою хустинкою, підбила йому подушку, виправила на якісь кілька сантиметрів ковдру, а тоді підвела благальні очі до мене. 

– Будь ласка, Алтеє, – видушила вона тихо, так тихо. – Будь ласка, поверни мені його.

Я спромоглася тільки кивнути. 

Решту відстані подолала вже за кілька кроків і не стала відволікатися. Рана була у критичному стані – вона гноїлася вже так сильно, що поранену плоть за нею побачити було вже майже неможливо. Поряд стояла якась миска з відваром та ганчіркою – певно, поранення Геста таки промивала. Ось тільки видавалося, що ефект це дало зовсім протилежний. 

– Запаліть світло, – віддала я відривчастий наказ. Геста підкорилася одразу ж, і під стелею загорілася куля м’якого світла. Під ним рана виглядала навіть гірше – якщо таке взагалі було можливо. Я бачила кістки, жили та м’язи у нозі – і взагалі не могла уявити, як такого поранення міг завдати один арбалетний болт. 

Та звідки взявся й він, теж поки що не розуміла. 

– Фаїне, передай зілля зцілення, – я простягнула руку вбік, та за кілька митей вона так і залишалася пустою. Жодного руху я також не помічала. – Фаїне?

Я озирнулася до зіллєвара. Він стояв перед порогом, як і коли ми щойно зайшли, і зовсім не рухався. Тільки дивився на рану Тура з якимось жахом в очах, і наче зовсім мене не чув. 

– Фаїне! – я додала ваги своєму голосу. Чоловік стрепенувся. Його очі заледве сфокусувалися на мені, і я втримала його погляд. – Все гаразд. Ти маєш зібратися. 

Я не знала, що відбулося у його минулому – боялася питати. Та про одне гадати не доводилося – рану на своїй нозі, яка заважала йому ходити, отримав він у не найбільш приємний спосіб. Певно, поранення Тура нагадало йому про власне. 

І як би я не хотіла підійти до Фаїна та заспокоїти його, торкнутися непокірного їжака волосся та притиснути до себе, зараз було не до цього. Тур дихав важко. Повільно, а іноді – надто швидко, надто поверхнево. 

Я не знала, скільки в нього лишалося часу. 

Фаїн зрушив з місця та почав копирсатися у своїй сумці. Він передав мені спершу одне зілля, потім друге, а тоді я взялася за роботу. Зіллєвар весь час був поряд – подавав мені пінцет та чисту тканину, виходив замінювати воду та передавав Турові магію, коли тільки міг. 

Ось тільки чари не надто допомагали. Навіть мої. В якусь мить я забула про загрозу божевілля – чи радше вирішила свідомо її проігнорувати. Та чари, що пружними лозами виривалися з-під пальців, наче губилися десь дорогою до Турової рани. 

Вони тільки повернули лісорубові трохи кольору на лице й змусили його дихати рівніше, поринути у спокійний сон – але рана виглядала так, як і до того. 

Геста прослизнула у кімнату тоді, коли у вікно почав пробиватися світанок. Голова в мене гуділа від незвичного використання магії, а руки трусилися від виснаження. Фаїн працював поряд – на коліні намагався замішати простеньке зілля, яке мені потрібне було ще з пів години тому. 

Я розуміла, що далі так тривати не може. 

– З ним… з ним все буде гаразд? – запитала Геста. Вона заламала руки та уникала дивитися на свого чоловіка – одне це наче завдавало їй страшного болю. Я повільно підняла до неї погляд. 

Я дуже хотіла передати Гесті добрі новини – чи принаймні сказати щось віддалено обнадійливе, як це міг би зробити Фаїн – та я ним не була. І я не вміла приносити ані добрі, ані погані новини. 

Мені не знадобилося навіть розтуляти рота – Геста все прочитала в мене на обличчі, як з відкритої книги, і, приклавши руки до лиця, здавалося, навіть припинила дихати. Вона так і стояла – непорушно, зовсім трохи розхитуючись з боку в бік, наче сподівалася якось заколихати своє горе. 

– Якби ти прийшла принаймні на пів дня раніше… – тихо вичавила я. 

Геста підняла до мене зболені очі та поволі опала на підлогу, як лялька, які перерізали ниточки. Я одразу ж кинулася до неї, Фаїн – також. 

– Треба винести її на свіже повітря, – скерувала я. Фаїн мовчки кивнув, і ми, підхопивши Гесту під пахви, понесли її до виходу. 

На вулиці людей за ніч поменшало, та розійшлися ще не всі, і нашу більш ніж драматичну появу одразу ж помітили. Знову почулися перешіптування, я вловила уривки розмов – і тільки дві жінки мигцем підскочили з лави, звільняючи її. 

Я вдячно кивнула, а тоді ми склали непритомну жінку на майстерно вирізьблену лавицю – вирізьблену вправною рукою Тура. Фаїн потягнувся до пояса по якесь чергове зілля – цього разу вже не для Тура, а для Гести, а мого плеча торкнулася чужа рука. 

– Це правда, що Турові доведеться ногу відтяти до коліна? – запитала мене пошепки висока суха жінка. Я вже бачила її раніше – це була одна з пліткарок, що колись завітала до моєї крамниці. Варто було питанню прозвучати, як увесь гомін на ґанку зник, як не було. Всі завмерли й нашорошили вуха, а погляди десятків людей перетнулися на мені.