Розділ 48. Поранення

Я кинулася вниз, на ходу обсмикуючи нічну сорочку та намагаючись розгладити волосся. Геста не змовкала. Вона кликала та кликала, практично кричала – а двері вже ледь трималися від постійних ударів. 

– Алтеє! Алтеє!

Я розчахнула двері так різко, що швачка ледь не ввалилася у темну, пусту крамницю. Прямо за її спиною висів спадний місяць, що накривав її світлу, розпатлану голову, наче дивна бліда шапка. 

Я посунулася вбік, пропускаючи Гесту всередину, та вона навіть не переступила порогу. Натомість вхопила мене за зап’ястя так сильно, що руки заболіли. Все лице в неї було червоне, заплакане – а в очах все ще стояли сльози. Виглядала жінка так, наче не спала принаймні добу. 

– Що трапилося? – запитала я стурбовано. Залишки сонливості вже зникли, і поділ нічної сорочки розтріпав холодний вітер. Геста потягнула мене на вулицю. 

– Ти маєш піти зі мною. Маєш. Прямо зараз. 

Вона потягла мене вперед, як я була – боса, роздягнена, з розплетеним волоссям. Я пройшла кілька кроків, а тоді таки зуміла спинитися серед трави, і зупинити заразом і Гесту. 

– Стій! В чому справа, Гесто? 

Жінка ще якусь мить намагалася тягнути мене за собою, а тоді також спинилася і завмерла, наче тільки зараз почула мої слова. Її очі дивилися на Яснівець та не відривалися від дому з зеленою черепицею. Мене вона наче й не бачила насправді. 

– Ми маємо йти. Швидко, – знову повторила вона, наче сновида. А за мить сльози полилися новим потоком, і вона притиснула обидві долоні до лиця, ховаючись за ними. – Алтеє, ти маєш допомогти! Більше ніхто не може… Навіть цілитель! А він–

Наступні слова сховалися за відчайдушними риданнями. Я завмерла біля Гести незручно, не знаючи, що робити. А тоді обережно поклала руку жінці на плече, стискаючи його так, як часом це робив Фаїн, коли мені щось не вдавалося. 

Геста цього, здавалося, навіть не помітила. 

– Він… Я не можу втратити ще і його, розумієш? – вона підняла до мене заплакані світлі очі, і в них було стільки благання, що я не могла не кивнути – хоча й досі не розуміла, що ж відбувалося. 

В ту ж таки мить двері розчахнулися знову, і з них, припадаючи на ліву ногу, вискочив Фаїн. Він важко опустив ціпок на траву та спинився, помітивши мене та Гесту під світлом місяця. 

– Що трапилося? – запитав він. Вже повільніше наблизився до Гести, що продовжувала плакати, і кожної миті все відчайдушніше. – Ну, ну. Розкажи нам, Гесто. Тільки так ми зможемо допомогти.

Голос Фаїна був м’яким, але впевненим – і схлипування Гести майже одразу ж стали тихішими. Він поклав жінці руку на друге плече, а я відступила: вочевидь, я більше заважала, аніж приносила користі. 

Зіллєвар схилився до лиця жінки та дістав з кишені абияк накинутого жилета складену вчетверо накрохмалену хустинку. Вона була ідеально складена, відпрасована та білосніжна – це що, він її завжди при собі носив, аби заспокоювати дам у біді?.. 

Невиразна думка про те, що я так і не запитала про принцесу, що писала Фаїнові, зашкребла горло, але відступила – зараз точно було не до цього. Тремтливими руками Геста прийняла хустинку та поспішно витерла лице. 

– Що це я… зовсім розклеїлася, – прошепотіла жінка на межі чутності. А тоді стрепенулася і схопила за руки вже Фаїна. – Нам потрібно йти! Тур!.. Він–

Вона знову урвалася схлипом, але Фаїн міцно стиснув її плечі, не дозволяючи повністю поринути в істерику. 

– Він поранений? – запитав він владно. Геста втупилася йому в очі крізь сльози й ледь помітно кивнула.

– Т-так. 

Фаїн швидко зиркнув на мене, і я зрозуміла його без слів. Відповіла швидким кивком та кинулася назад до крамниці. Ще жодного разу не доводилося лікувати нікого тут, у Яснівці, та я знала, як це робити – коли живеш у непролазних тропіках і хащах з менш ніж десятком інших людей, жоден з яких не є цілителем, багато чого доводиться навчатися.

Торба з усім необхідним знайшлася в одній з валіз. Я не стала витрачати час навіть на те, аби одягнутися; тільки швидко натягла туфлі на босу ногу, без панчіх, та накинула плащ поверх нічної сорочки. 

Коли я спустилася вниз, Фаїн та Геста вже спускалися з пагорба – і доволі поспішно. Я наздогнала їх обох у кілька широких кроків. 

– Що саме з ним сталося? – запитала я твердо і як могла спокійно, відкладаючи жалість та співчуття до Гести на дальню поличку розуму. Зараз найкращим, що я могла зробити для неї, були не втішення, а допомога її чоловікові. 

Геста ковтнула клубок у горлі та ледь чутно вичавила:

– Я не знаю… Він… В нього рана на нозі від арбалетного болта. І… він увесь то горить, то холодний, як лід. Я не знаю, що робити.

Ридання жінки стихли – вона опанувала себе, і я була майже переконана у тому, що причиною став легкий запах заспокійливого зілля, який я вчула від хустинки. 

– Ми розберемося, – заспокоїв Гесту Фаїн, знову стискаючи її плече. Жінка вдячно кивнула, та все ще вдивлялася у темний горизонт з тривогою. – Я трохи знаю цілительську магію. Алтея… 

Він озирнувся на мене і навіть не став питати.