Розділ 47. Рід Лесиків

Я лежала в ліжку, повільно дихаючи, і мої руки та ноги перепліталися з Фаїновими. А він схилив голову на бік та все розглядав мене, наче не міг надивитися. Покривала злетіли на підлогу, але я не поспішала їх підняти, аби накритися – рухатися не хотілося зовсім. 

Він все ще стискав мої пальці – і майже не відпускав. Дивився на них, цілував, наче справді не бачив у них нічого огидного. 

А я вперше побачила ногу Фаїна. Ту, на яку він майже не спирався, ту, що спричиняла йому стільки болю. І виглядала вона справді… зле. Вени на ній випиналися понад шрамами та опіками. Шкіри в деяких місцях майже не лишилося – всю її заміняли рубці, що вже загоїлися, та від цього не виглядали природніше – білі плями дивної форми, що тягнулися від кісточки й аж до коліна. 

Від коліна вгору нога була вже звичайною, чистою – тільки подекуди на ній траплялися дивні шрами та менші опіки. 

Я боялася запитати, звідки вони взялися – та й Фаїн би, певно, не відповів. Це була, здавалося, єдина тема, якої він уникав відкрито. 

Фаїн погладив мене по щоці, витягаючи з думок. На лиці його все ще світилася розслаблена посмішка, але поміж брів залягла ледь помітна складка – наче він постійно теж гнав від себе якісь думки. 

Я повільно сперлася на лікті та вдивилася у вікно. За ним вже почала западати темрява, а високі сосни та модрини останні промені сонця підсвічували вогняним, наче у лісі займалася пожежа. Я відчувала щось схоже. 

Нутро горіло, але цього разу, на диво, не від магії. Я відчувала доторки Фаїна на своєму тілі навіть зараз, коли він лежав і ліниво гладив мене по зап’ястю, і я відчувала його погляд на собі, що нарешті не тільки дивився, але й бачив.

– Я не все тобі розповіла тоді, – сказала я раптом, сама дивуючись від звуку свого голосу. Фаїн підняв на мене голову і трохи насупився. – Про мою матір. І бабусю. 

Слова виривалися з горла окремими скрученими клубками, які я ще навіть не намагалася розплутати. Та я все ж почала говорити – а тоді вже не могла спинитися. 

– Моя бабуся була не першою відьмою в роду, як вона любила говорити, – вичавила із себе я. – Відьомський рід Лесиків тягнеться у століття. Цей дім стоїть тут довше, ніж будь-хто з нас може пам’ятати – певно, тому він і розвалюється. 

В лиці Фаїна прослизнув тепер не тільки інтерес, але й тривога. 

– Про що ти говориш?.. Я сам бачив документи – Агнія перша у роду. 

Я похитала головою. 

– Інші… Інші просто не користувалися чарами. Як і мали це робити. Як це намагаюся робити я. 

Слова давалися важко, наче тільки вимовляючи їх, я вже зраджувала довіру попередніх поколінь з роду Лесик. Вони нікому не довіряли своєї таємниці – та зрештою, за це й поплатилися. Можливо… можливо, настав час щось змінити. 

– Чому? – тільки й запитав Фаїн. Він вже сидів у ліжку, і останні промені сонця падали йому прямо на бліду шкіру – на руки та живіт. Вони здавалися золотавими, шовковистими, та я намагалася не думати про це, а зосередитися на розповіді. 

– Я – сьома відьма в роду. Принаймні сьома, – видушила я. – Так далеко я змогла знайти документи й свідчення. До того…. До того, можливо, також були відьми – та я не знаю. Вони завжди були тут, опікувалися лісом. А тоді… На наш рід наклали щось на кшталт прокляття. 

Фаїн повільно похитав головою. 

– Це не має жодного сенсу. Сьома в роду – наймогутніша. А ти… 

Він не договорив, та я знала, про що він. Не пройшла ініціацію, не користувалася чарами – тож я кивнула. 

– Мені завжди було важко в академії – особливо тоді, коли постало питання “пробудження” моєї магії, – я скривилася від одних тільки спогадів. – Усі артефакти показували, що в мене її задосить, а я таки не перетворювалася. Єдина з усього курсу. 

Фаїн повільно кивнув – вочевидь, він знав. Певно, переповів Латірус, чи ще хтось з гільдії – можливо, навіть хтось з тих відьом, з якими я навчалася разом. 

– То в чому була справа? – запитав Фаїн повільно. – Я й зараз відчуваю, що у тобі чарів… 

Він спинився і знову торкнувся моєї руки. Його магія повільно, обережно поповзла моїми жилами. Вимірюючи, перевіряючи. Раніше я б негайно відкинула його долоню, та зараз не стала нічого робити. Це був мовчазний, та все ж дозвіл.

І що довше Фаїн стискав мої пальці, уважно обстежуючи мої магічні потоки, то сильніше він супився, в недовірі примружуючи очі. 

– Зачекай, – він почав усю роботу знову, наче не вірив побаченому і відчутому. – Зачекай. Та у тобі ж сили… 

Він замовкнув на кілька митей. 

– Та ти ж мала бути найсильнішою відьмою свого року! Я таке бачив тільки у досвідчених чаклунів, та й то не у всіх… 

Я прикусила губу та кивнула. 

– Я не вмію нею як слід користуватися, – сказала я тихо, уникаючи дивитися йому в очі. Стіна за Фаїновим плечем, по якій раніше стікала цівка води, а зараз лишилася потворна пляма, тепер видавалася особливо цікавою. – Мені справді було складно в академії. Але не через те, що я все ніяк не могла перетворитися. Все було зовсім навпаки. Я жили рвала, аби не перетворитися.