Розділ 46. Паростки любові

Ти просто боїшся любити, Алтеє. І це тебе погубить. Як мене погубило – немає тепер до кого пригорнутися, немає нікого, хто про мене дбатиме. А твій батько… Приїзди додому швидше, Алтеє. 

Аврора Лесик-Рин у листі до своєї доньки, за два дні після смерті лорда Рин.

✿ ━━━━━━  ☘☘☘  ━━━━━━ ✿

Слабкість накотилася на мене несподівано: наче плечі були зовсім незвичні до того, аби не нести тягар, що був на них до того роками. Я ще нікому не розповідала про смерть матері та про Ігната. Та, відверто кажучи, ніхто й не питав. 

Тільки Фаїн. Знову і знову намагався пробитися крізь мої стіни – і для чого?.. 

В столиці він точно міг знайти когось кращого за травницю без ліцензії, без відкритої сили, без рук, попечених і знівечених постійною роботою. А він все одно бився і бився, по одній цеглинці розбирав кладку, яку я мурувала навколо себе ціле життя. 

Тож коли я втратила свідомість в нього на руках, не здивувалася. Я так довго стояла рівно, так довго стримувала і магію, і розум, і серце… Зараз сил на це вже не лишалося. 

Я відчувала своє тіло таким далеким – наче воно хилитається, як верхи модрин на літньому леготі; наче хтось його стискає на диво ніжно, хоч і міцно. А потім мене вклали на постіль, притиснули до чола поцілунок. 

Востаннє так робила матір, коли я була ще зовсім, зовсім маленькою. Здавалося, тільки-но я навчилася формувати складні речення, вона й стала ставитися до мене, як до дорослої. І більше не цілувала. 

Та коли я поволі прокинулася і стиснула пальці, все ще обпечені опівденником, я була сама. Я повільно сіла, мружачись від раптового головного болю, а тоді двері стрімко розчахнулися.

 – Ти вже прокинулася, – Фаїн звучав полегшено, і вже за мить він всівся поряд. Ціпок його вдарився об мостини під ліжком. – Не вставай. Ти зовсім зблідла, Алтеє.

Сам він натомість піднявся та, припадаючи на одну ногу, дістався столика біля ліжка. Намішав там води та зілля у чашці з пустотливою пастушкою та підніс мені до губ, притримуючи її й далі, поки я пила маленькими, обережними кроками. Щойно чашка спустіла, Фаїн її забрав, а я ж тим часом не могла відірвати погляду від його лиця – чомусь побитого. 

І причому побитого значно сильніше, ніж коли я бачила його востаннє. На щоці набухав синець, садно на щелепі вкрилося червоним, а під носом всохла тонка цівка крові. Фаїн щойно наче повернувся з якоїсь бійні. 

– Що сталося?

Зіллєвар обернувся до мене зі своєю звичною пустотливою посмішкою. 

– Я ж вже казав тобі, що завжди хотів побитися за дівчину?

Я спокійно підняла брову, та в серці щось на мить стиснулося. Він не мав цього на увазі. Не мав. Я була його… подругою. Та й те – під великим питанням. Фаїн Дурман не міг у мене закохатися, не міг битися за мене. 

А тоді сенс його слів нарешті досяг все ще трохи затуманеного розуму. 

– Ігнат… Він повернувся? 

Чого він ще хотів? Я знала, що на одній відмові уся справа не завершиться, та все ж думала, що йому знадобиться трохи часу, аби придумати новий план. То що…

– Ні. 

Фаїн тим часом розправив ковдру в мене в ногах та підбив мені подушки. Обійшов навколо кімнати, відчинив вікно, а тоді знову присів на краєчок ліжка. 

– Що значить – ні? 

Усмішка на лиці Фаїна стала якоюсь майже хижою. 

– Це значить, що я його наздогнав. І ми поговорили. 

– Бачу я, як ви говорили, – пальцями я обережно торкнулася садна на щелепі Фаїна, та він навіть не здригнувся. Поглядом він втупився у мене, і погляд цей був дивний, незрозумілий. 

– Сподіваюся, найближчим часом він тобі не надокучатиме, – продовжив зіллєвар після паузи. 

– Я з ним розберусь, якщо він повернеться, – жорстко відізвалася я. І знала, що “якщо” можна сміливо замінити на “коли”. – І мені не потрібна допомога. 

Я намагалася переконати саму себе. Фаїна тут в якусь мить вже не буде – він повернеться до гільдії та й думати про мене забуде. А Ігнат залишиться; залишиться крамниця, селяни, які закохалися в Фаїна і ледве терплять мене, залишиться ліс, залишиться прокляття, що не дає вільно вдихнути. 

Не можна покладатися ні на кого. Тільки на себе. 

Тільки на себе. 

– Я знаю, – м’яко відповів Фаїн. Від несподіванки я здригнулася. – Ти можеш з усім впоратися сама, у цьому я й не сумніваюся. Але я хочу допомогти. 

Я не знала, що на це сказати. Тож тільки сиділа на пропахлій пилом і старими травами перині й не могла відірвати погляд від лиця зіллєвара. В нього завжди була ця родимка під бровою? Маленька, ледь помітна… І ластовиння, що розкинулося на носі та щоках напівпрозорими суцвіттями, щойно розпочалася весна – я на нього дивилася днями і тижнями, але ось тільки зараз побачила. 

– Я тебе не розумію, – голос впав до хрипкого шепоту. – Справді не розумію. Навіщо це тобі?

Фаїн легко, м’яко посміхнувся – здавалося, самими очима, теплими, як травневе небо.