Розділ 45. Впізнання

Занести Алтею на другий поверх та покласти у ліжко було зовсім непросто. Здавалося, що це тільки у любовних романах, які я часом таємно читав під виглядом зіллєварських трактатів, було легко – насправді ж непритомне тіло не хотіло триматися за мою шию та постійно вигиналося під дивними кутами. До того ж хвору ногу прошивало болем навіть тоді, коли я сам підіймався сходами, спираючись на ціпок. 

Цього разу його довелося лишити на підлозі й навіть не покладатися на поручні – обидві руки були зайняті Алтеєю. На щастя, вона була зовсім неважка, та це не надто полегшило мені підйом. Коли я нарешті поклав її на простирадла, ногу пекло, і я сам опустився на хвильку поряд. 

– Відпочинь, – сказав я їй тихенько, відкидаючи волосся з чола Алтеї. Вона навіть не зважила на це – все ще залишалася непритомна. 

Що з нею взагалі сталося? Вона була така зібрана, така спокійна увесь час, а зараз одна тільки зустріч з колишнім нареченим розбурхала у ній стільки почуттів, що я не бачив за цілий місяць. 

Та краще б і не бачив – бо почуття ці були далекі від приємних. 

…і все ще мене не полишало відчуття, що вона щось недоговорювала – навіть зараз, коли нарешті розкрилася, розповіла те, що тримала на душі – все одно була якась частина, на якій наче висів великий, важкий замок. Який Алтея туди почепила сама і, певно, вірила, що так себе оберігає. 

Пальцями знову пробігли випадкові небезпечні іскри, і я прибрав руки подалі від простирадла та Алтеї. Що цей Сметвик собі думав? Що може ось так просто прийти після місяця мовчання, і сподіватися, що Алтея піде за ним?.. 

А що, як вона мала рацію? Що, як він ще повернеться?.. 

Від однієї тільки думки про те, як Сметвик намагається змусити Алтею вийти за нього, до горла мені підступала нудота, у кулаки починали дрижати від бажання до чогось їх прикласти. Бажано – до лиця цього ж таки Сметвика. 

Я рвучко підійнявся на ноги, а тоді кинув погляд на Алтею. 

– Я скоро повернуся, квітко, – сказав я їй тихо. Від цього пестливого звертання, якого я собі не дозволив би, якби Алтея була при свідомості, щось на серці потепліло. Я дозволив цьому тривати тільки одну мить, а тоді  спустився вниз та підхопив ціпок. 

На ногу не зважав – це був постійний, тупий біль, до якого я вже почав звикати. Раніше намагався цього не робити, але тепер примирився. Цілителі помилялися – рана не ставала меншою, рубці ще навіть не почали білішати; залишалися запаленими й червоними, як вогонь у залі… 

Ні. 

Я спинив думку ще до того, як вона принесла за собою видіння полум’я, що заполонило стару тронну залу. Все вже закінчилося. І я вчинив правильно, хай там як. Якби довелося повторити все знову, я б зробив так само. 

Дорога з пагорба вже поволі почала заростати споришем – а все через те, що підіймалося й спускалося нею не так вже й багато людей. Фігура Ігната, звісно ж, вже зникла вдалині – певно, він зараз сидів десь у таверні Яснівця та продумував, як би насолити Алтеї знову. 

Та я цього не дозволю. 

Кулаки знову стиснулися проти волі. Перші будинки Яснівся я проминув, навіть не помітивши, а тоді спинився на невеликій площі ремісників. Крамнички стояли відчинені, та людей було небагато: все ж звичайний день, усі ще працюють. 

– Знову за продуктами? – я різко обернувся, але то був не Ігнат, а тільки Інгвар – місцевий крамар, що віддав мені продукти, не взявши грошей. Більше я такого допускати не планував – що це він, думає, що я не можу заплатити за їжу?..

– Цього разу ні, – посміхнувся я, та посмішка ця вийшла відверто нещира і натягнута. Очима я все ще вишукував Ігната. Певно, крамар це помітив, а тому заклав руки за спину й запитав наче невинно:

– Шукаєте столичного вискочку?..

Я на мить завмер. Певно, це про мене можна було так сказати – столичний вискочка. Ще й брехун. Та все одно я кивнув – бо про кого ще Інгвар міг говорити? За його спиною двері відчинилися, і з крамниці визирнула дружина крамаря – цього разу вже, на щастя, не помаранчева. 

– Ось туди він пішов, – Інгвар махнув рукою вдалечінь, вказуючи на вулицю, що тяглася далі й далі, аж до самої залізниці. Я вдячно кивнув, та не став спинятися для подальших теревенів. Натомість  сильніше стиснув ціпка та пришвидшив крок – наскільки тільки виходило. 

Спину Ігната я запримітив швидко – він стояв з пляшкою і сигарою прямо перед корчмою, із невдоволеним виразом на лиці. Мене він також помітив одразу, та ще кілька митей вдавав, що не цікавиться. А тоді все ж повернувся усім тілом та скривив губи у посмішці:

– Що, прийшов домовлятися за Алтею? – пробурмотів він вже п’яно. – Вона сама ніколи не була на це здатна. Взагалі наче не вміє говорити, як якась блаженна. 

Я стиснув кулаки, але не встигнув навіть дати відповіді. 

– А знаєш, нічого не говори, – повів далі Сметвик. – Добре, що ти там опинився. І добре, що я не взяв її назад зараз. Краще буде почекати ще трохи – поки вона не приповзе до мене на колінах сама. 

– Не смій, – гримнув я ще до того, як встиг стримати свій язик чи продумати принаймні одне слово. – Не смій про неї так говорити. 

Сметвик вигнув брову.