Розділ 44. Історія Алтеї Лесик

Фаїне, Васса мені все розповіла. Іноді в мене виникає відчуття, що ми обидва не вміємо вчитися на своїх помилках. Навіщо ти їй збрехав? Мені не потрібно навіть бачити ту Алтею Лесик, аби зрозуміти, що ти закохався в неї по вуха.

Краще розкажи їй правду, поки вона не дізналася сама. 

Дарій з роду Аґрант, наслідний принц Солесу, за місяць перебування його друга у Яснівці.

☙ ━━━━━━  ☘☘☘  ━━━━━━ ❧

Фаїн

Я наблизився до вікна та спостерігав, як розлючений Ігнат Сметвик спускається пагорбом у напрямку Яснівця. Огидний, неприємний чоловік. Певно, зі старої знаті – з тих, що вважають будь-яке заняття, окрім благородного витрачання грошей, недостойним їхнього високого титулу. 

Від злості на кулаках почали літати іскри чарів – хоч я й контролював їх досить добре, аби такого не траплялося вже давно. Та варто було пригадати, як він простягнув Алтеї перстень і зневажливо сказав повернутися із ним, як сила забувала, що перебувала під моїм суворим контролем. 

Та чим я був справді здивований – так це взагалі наявністю в Алтеї нареченого. Звісно ж, я знав, що десь там він є: бачив того листа, бачив слід від персня на її пальці, якого вона сама наче соромилася. Але поки я насправді не побачив його, не зіштовхнувся з ним ніс до носа, було важко збагнути, що її наречений – це справжня людина, з плоті і крові. 

Що Алтея, така зібрана і продумана, акуратна в найменших дрібницях, збиралася вийти заміж за такого негідника. Як погодилася тоді на це?.. Та все ж в мене в грудях розливалося небаченої сили полегшення. 

Я й не уявляв, що робитиму, якщо вона прийме персня. Коли вночі я лежав, пригортаючи її до себе, ще наївно думав, що зможу її відпустити. Бо це був єдиний вихід; бо вона мене не прийме. 

Але зараз, коли я тільки на мить помітив її з іншим чоловіком, що намагався її забрати… Ні. Я цього не допущу. 

Я відірвав погляд від маленької фігури Сметвика, що вже майже зникла за густими заростями малини та ожини, і перевів погляд на Алтею. 

Вона стояла, опустивши голову, перебирала пальцями ледь помітні складки на довгій спідниці. Губи її беззвучно ворушилися, і я легко впізнав вже звичний для неї ритуал: вона перебирала назви трав, як намистини, аби заспокоїтися. 

Я підступив на кілька кроків ближче та поклав Алтеї руку на плече. Вона здригнулася, відступаючи ще до того, як впізнала мене, а тоді наче присоромлено спинилася. 

– Фаїне… – сказала вона повільно й тихо. – Дякую. 

Вона підступила на крок і під моїм здивованим поглядом вперлася чолом мені у плече, та й так і лишилася стояти. Я обережно погладив її по спині – як дику тварину, що вперше проявляє прив’язаність. 

Шкіра в Алтеї була холодна, суха: без жодного сліду магії, попри те, як вона випустила її напередодні. 

– Це ще не кінець, – сказала вона глухо трохи згодом. Я підтиснув губи та був змушений подумки погодитися: попри те, що я не знав саме Ігната Сметвика, все ж був знайомий з кількома подібними людьми. І всі вони мали одну на диво неприємну якість: йшли до кінця у найгірших справах з тих, що тільки можна уявити. 

– Чому ти так думаєш? – все ж запитав я. – Ти його добряче налякала. Можливо, він просто визнає поразку. 

А якщо ні, – додав я вже подумки, – я йому допоможу. Сметвик пожалкує про день, коли вирішив погрожувати Алтеї. 

– Він, звісно, не може вирішувати замість мене справи з бароном Астейдом, та… Ігнат вміє створювати неприємності, коли це потрібно. Здається, майже всі статки його родини взялися з того, що Сметвики чудово створюють неприємності. 

В голосі Алтеї вже навіть не було злості – тільки розчарування та пригнічення, і я притиснув її до себе ближче. 

– Ми з усім розберемося, Алтеє, – сказав я зрештою. А що ще я міг пообіцяти? Та Алтея від моїх слів тільки здригнулася – чому, я не знав. А тоді здригнулася ще раз, наче плакала – та очі її залишалися цілком сухими, і це лякало навіть більше. 

Вона ж не плакала – жодного разу за той місяць, що я її знав. 

Травниця мовчала ще кілька хвилин; я теж мовчав – здавалося, що будь-яке необережне слово може стати непоправним, а я погано вмів їх підбирати, і особливо тоді, коли це було справді важливо. 

– Це був найгірший тиждень мого життя, – зрештою вичавила Алтея мені у плече. – Мене навіть не було поряд, коли вона… померла. Я не повірила, не приїхала вчасно; навіть не встигла на поховання. 

В голосі Алтеї не лишилося нічого – ні болю, ні скорботи. Він був пустий, глухий, наче вона навмисно закопувала усі свої емоції так глибоко, як тільки могла. Наче якби вона витягла їх на поверхню, то не зуміла б заховати назад. Розвалилися б на місці, і не зуміла б зібрати себе до купи. 

– А тоді… наче мало було цього, викрилися материні борги. Вона грала в азартні ігри, ходила на бали, найняла штат прислуги, який не могла собі дозволити. Сподівалася, що моє заміжжя виправить усю ситуацію. 

Алтея повільно втягла повітря у ніздрі, наче вже була на межі сліз. У кутиках її темних очей залягли ледь помітні зморшки, та це було єдиним, що видавало її стан. Я ж продовжував гладити її по спині й ретельно розчісаному волоссю.