Розділ 43. Шлюбний договір

Ще кілька митей я вдивлялася у старий, вже зжовтілий папір у недовірі – як так взагалі могло статися?.. 

– Бачиш цей рядок? – чистий палець Ігната вказав на частину дрібно написаного тексту. – За передчасне розривання контракту ти будеш змушена віддати мені третину свого майна. 

Я вдихнула повітря і не змогла його видихнути. У грудях наче утворилася кулька, що розширювалася, розширювалася й починала мене душити – а я тільки й хапала ротом повітря, як риба, викинута на берег. 

– Це ти мене кинув, – я нарешті зуміла себе опанувати. Не час для паніки. – Ти розірвав заручини. 

– Але не контракт, – Ігнат посмів розтягнути губи у вдоволеній посмішці. 

Я подивилася на Ігната – чоловіка, який тепер викликав в мене переважно огиду й жалість – а тоді спробувала швидко вихопити той шлюбний контракт зі столу та знищити його одним рвучким поривом магії. Втім, мій колишній наречений виявився швидшим: він схопив папір, скрутив його назад у сувій та заклав у кишеню. 

А тоді встав, обійшов стільницю та зупинився прямо переді мною. Я також піднялася – аби не дивитися на нього знизу догори. 

– Не думав, що ти будеш вдаватися до такого підступу, люба, – похитав головою він. А тоді таки вхопив мене за пальці. Подивився в очі проникливо, як раніше. – Алтеє, ця твоя халупа – це золота жила. Барон обіцяє за неї три сотні золотих, ти тільки подумай! Чутки дійшли вже навіть до столиці! 

Я видерла свою руку з його сухої, делікатної хватки. То он воно що.

– Я не продаю крамницю, – жорстко заперечила. – А навіть якби продавала б – то це були б мої триста золотих, а не твої. 

Ігнат дивився на мене так, наче я все ще не зрозуміла чогось важливого. 

– Алтеє, три сотні золотих – це навіть більше за те придане, що придумала для тебе твоя матір. Ти можеш повернутися у мою родину. За місяць ти станеш Алтеєю Сметвик, і все буде як раніше. Все налагодиться. Тобі більше не потрібно жити з цією черню, працювати. Ти будеш моєю дружиною. 

Коли він говорив про чернь, дивився мені за плече, прямо на Фаїна. Злість почала розростатися у мені знову. 

– Ти, певно, забув, – сказала я тихо й загрозливо. – Я тепер й сама – чернь. Титулу в мене немає. 

– Це нічого, Алтеє. Я прийму тебе навіть так.

Я прикусила губу, аби стримати злість, та працювало це не надто добре. 

– Ти не зрозумів. Я краще була б черню, краще б жила в останній глушині, краще б працювала руками все своє життя до знемоги… Ніж пішла б за тебе, Ігнате. 

Фаїн за моєю спиною тихо пирснув. Мій колишній наречений занервував, його очі почали бігати від мене до зіллєвара й назад. На що він сподівався? Що зуміє залякати мене, змусить до покори? 

Наскільки ж погано він мене насправді знав, якщо думав, що це спрацює?.. 

– Контракт… 

Я не стала відповідати, але під моїм важким поглядом Ігнат замовк і сам. Він дивився на мене, як здобич, що чомусь нерозумно думала, що може бути хижаком. А я знову відчувала, як чари підіймаються – пір’ям, пухом, горбом на спині, в якому повільно перекочувалися м’язи недорозвинених крил. 

– Ти знаєш, що цього ніколи не буде. І ти не хочеш мати зі мною справу все своє життя. Повір мені, триста золотих того не вартують. 

Як він посмів прийти до мене в дім? Намагатися забрати все – знову? Руки почали поволі труситися, і з них вилетіло кілька іскор, що залишили пропалини на столі та підлозі. 

Ігнат відступив на крок, а тоді на другий. А потім його погляд знову ковзнув мені за спину – до стіни, до якої схилився зіллєвар. Фаїн склав руки на плечах та відставив свого ціпка геть, дивився на мене підбадьорливо, але не влазив. 

– Це все через нього, так? – запитав раптом Ігнат, голос в нього піднявся ледь не до вереску. Таким я його ще ніколи не бачила. – Через цього… простолюда? Ти в нього закохалася? Чи він просто задурив тобі голову? 

Ігнат швидко проминув мене та у кілька кроків опинився біля стіни, хапаючи Фаїна за комір. Зіллєвар все ще стояв розслаблено – наче не відчував небезпеки взагалі, і Ігната це, вочевидь, дратувало. 

Він обернувся до мене, все ще стискаючи сорочку Ігната в кулаці. 

– І ти обрала собі замість мене цього… – він скосив очі на ціпок поряд. – Цього каліку? 

Якщо раніше гнів тільки булькотів у кінчиках пальців, після Ігнатових слів він злетів, як несподіваний травневий шторм. У кімнаті наче виморозило, запахло грозою, замиготіла електрика – як у тих дивних винаходах королівського улюбленця Ессона – а час для мене наче зупинився. 

Я бачила, як злітає кулак Ігната і несеться – чи то дуже, дуже повільно наближається – до Фаїнового лиця, але не може подолати невидиму стіну магії, створену мною навіть без мого ж відома. А тоді Ігнат потягнув зіллєвара вниз, і він похитнувся на своїй хворій нозі та не встояв. 

За мить вони обидва котилися по землі – і поки що, здавалося, Ігнат перемагав. 

Я навіть не встигла обдумати нічого – чари спрацювали швидше за мозок, і мій колишній наречений відлетів у куток кімнати, залишаючись лежати там. Він повільно застогнав, і це підтвердило, що він живий, а про більше я дбати не хотіла. Натомість підійшла до Фаїна та простягнула йому руку.