Розділ 42. Наречений

Я завмерла, не відриваючи погляду від персня. Він був простий, з невеликим блакитним каменем, до якого я надзвичайно звикла. В якусь мить мені здавалося, що каблучка – це логічне продовження пальця. Я носила її, не знімаючи, чотири роки. 

Тоді я взялася за стільця, що стояв трохи на віддалі, і підтягла його до стільниці. Присіла, обережно підібгавши спідниці, і взялася пальцями за кільце. У погляді Ігната з’явилося вдоволення – та воно стало дуже обережним і невпевненим, коли він зрозумів, що я не вдягаю персня, а тільки кручу його у руках. 

Чому він повернувся?.. 

Тоді він однозначно дав мені зрозуміти, що не може мати справи з простолюдкою, що до всього ще й загрузла у боргах. І я це прийняла. Не намагалася боротися за нього так само, як він одразу ж покинув мене. 

Але річ-то була у тім, що я все ще залишалася простолюдкою – нехай вже й без боргів. І, можливо, за кілька років чи навіть місяців відсутність боргів навіть перетвориться на наявність якихось статків. Та ці гроші – мізер порівняно з капіталом, який має Ігнатова родина. Мої копійки йому точно не потрібні. 

– Що ти тут робиш? – знову запитала я, підіймаючи до нього голову. Перстень я все ще стискала – та так сильно, що він врізався мені у пальці, залишаючи на них білі лінії. 

Ігнат відповів мені стриманим, спокійним поглядом. 

– Я вже сказав. Повертаю тобі перстень. 

– Але ж я його не забула, – відізвалася я повільно – і дивуючись тому, наскільки пусто звучить мій голос. Я чудово вміла відпускати; але не думала, що забути про Ігната, з яким була заручена майже пів десятиліття, буде так просто. 

Ігнат відкрив рота, та не встиг нічого сказати. Тінь за моїм плечем ворухнулася – це Фаїн незручно переступив з ноги на ногу, відступаючи на крок. 

– Так… Здається, я тут зайвий, – його губи розтяглися у кривій посмішці, але в очах чоловіка зовсім не було веселощів. Він дивився на мене з подивом та якимось розчаруванням. 

Ігнат кивнув – як це роблять лорди, коли відпускають слуг, і в мене проти волі сіпнулася щока. Я чомусь не хотіла, аби Фаїн йшов. Я нічого не розповідала йому про Ігната, не згадувала його взагалі жодним словом, плануючи залишити всю цю історію у минулому – та зараз залишатися зі своїм колишнім нареченим наодинці хотіла ще менше, ніж дати Фаїнові дізнатися усю цю доволі неприємну історію. 

– Ні, – заперечила я, обертаючись до зіллєвара. – Ти тут не зайвий. Зрештою, ти ж тут живеш. 

Інше лишилося несказаним – що Ігнат тут не живе, і що він не мав жодного права вломлюватися у мій дім – та воно виразно читалося між рядків. Чоловік, вчувши це, тільки скривився – а Фаїн, на щастя, не пішов повільно нагору, спираючись на ціпок, а відклав його вбік та склав руки на грудях, схиляючись до стіни. 

Залишаючись поряд зі мною. 

Я ж повільно перевела погляд на кільце. 

– Повертайся зі мною до столиці, Алтеє, – зітхнувши, сказав Ігнат. Наче я просто так вирішила поїхати у цю глушину. Наче це не він практично прогнав мене зі свого порогу, перед цим ще й принизивши. – Що ти тут взагалі робиш?.. 

Чоловік озирнувся кімнатою, з легкою огидою оглядаючи вогкі стіни, ряди зіль та сушених трав, вибите вікно, що прикривала провощена ряднина, та сад, що виднівся у проріхах – і останнім я вже починала пишатися. Тож я підтисла губи, та не встигла нічого сказати. 

– Що б на це сказала твоя матір?.. – запитав він тихо, проникливо. А мене ж від цього запитання прошили дрижаки. Як він смів? 

– Моя матір мертва. – Відрізала я. – Вона вже нічого не скаже. 

Ігнат на мене навіть не дивився. Він тільки кинув погляд у вікно, де сонце підіймалося все вище над лісом. 

– Вдягай каблучку, Алтеє, – нетерпляче сказав він. – Тоді ми ще встигнемо на сьогоднішній потяг. Не хочу залишатися в цій дірі навіть день… 

Перстень в моїх руках вже нагрівся від дотику, а все одно здавався мені холодним, як лід, і важким, як пудова каменюка. 

– Ні, – спокійно відповіла я. Ігнат підняв на мене голову різко, невдоволено: нарешті зрозумів, що його план, дурний і самовпевнений, не працює, як слід. – Ця каблучка припинила бути моєю в мить, коли ти забрав її після смерті моєї матері. Перед усією своєю родиною. Тож я, вже вибач, не хочу повертати її собі. 

Я поклала перстень на стіл і криво всміхнулася – це місяць тому я б не змогла цього зробити. Ігнат дивився на мене затравлено й ледь не зраджено – наче він справді чомусь очікував, що я не пригадаю, як він розірвав зі мною заручини. 

Я не озиралася на Фаїна – не хотіла бачити його реакції. Я не соромилася своєї історії: зрештою, у цьому зовсім не було моєї провини; та все ж вона була досить неприглядна. 

– Алтеє, ти маєш розуміти, – на мить у лиці Ігната я помітила того чоловіка у якого… ні, не закохалася роки тому. Я ніколи не кохала Ігната. Та я помітила того чоловіка, з яким могла жити у злагоді все своє життя. Того, що не заважав би моїм дослідженням і того, хто подарував би мені гідне місце у суспільстві. Зараз це здавалося цілковитою дурницею. – Ти тоді була у найгіршому можливому становищі. Жінка, що раптом опинилася сама, без батька, що захистить її при дворі. Без статку. І, зрештою, без посагу – що я мав сказати своїй матері?