Розділ 41. Несподіваний гість

Алтеє, шлюбний договір – це дуже важливо. Якби не він, ми з тобою після смерті батька залишитися б ні з чим… Тож зі Сметвиками я вже для тебе такий склала. Тобі залишилося тільки підписати.

Аврора Лесик, у листі до Алтеї чотири роки тому. 

✿ ━━━━━━  ☘☘☘  ━━━━━━ ✿

Це був кошмар – не перший, що снився мені за життя, але точно найбільш яскравий. Я усвідомлювала, що це сон, і все одно не могла з нього вирватися, і це тільки додавало жаху – відсутність крику, чи то навіть можливості ворухнути рукою у власному ж тілі була такою несподіваною, що сама скувала не гірше за якесь зілля. 

У цьому сні я йшла лісом – зовсім так, як учора; але з пальців в мене, як густа смола, сочилися чари. Могутні чари, якими неініційована відьма просто не могла володіти. Це була магія, старіша за все, що мені доводилося бачити. І її було так, так багато. 

Ліс під моїми пальцями оживав, стискав зарості та вільшаники, ставав тіснішим і наче глибшим, а потім… Потім й мої пальці, руки, ступні почали змінюватися. Вони стали довгими, як ліани, твердими, як дубові  гілки, пошерхлими, як деревна кора. Чари зводили мене з розуму. Вбивали. 

А тоді крізь сон пробився якийсь теплий дотик. Якась невідома, але точно надійна присутність. І я заснула – без кошмарів та снів взагалі. 

А коли прокинулася на самому світанку, кімнату вже заливало бліде рожеве світло, що пробивалося з вулиці. Вночі буря вибила одне з вікон, і на підлозі налило чималу калюжу. Фаїн сопів поряд, і його рука м’яко стискала мою долоню. 

Вивільняти її зовсім не хотілося – я б радо лежала з ним так далі, удаючи, що сплю, та я дозволила собі цю слабкість зовсім ненадовго. Тоді перевдяглася – пальці все ще боліли, та опіки трохи затяглися новою шкірою за ніч – і взялася перекладати трави назад до кошика. 

Кілька пучків жовтяниці довелося викинути у вікно – краплі на них не висохли за ніч, і трави вже були непридатні до зіллєваріння. Фаїн прокинувся вже тоді, коли я закінчила з роботою. 

– Ти в порядку? – запитав він, обережно торкаючись мого зап’ястя. Я кивнула, а тоді дістала з кошика згорток з їжею, що вчора мала стати нашою вечерею, якщо ми затримаємося у лісі. Та за усіма подіями тоді я про нього навіть не згадала. 

А зараз ми нашвидкуруч поснідали канапками з сиром, Фаїн набрав води у струмку неподалік, і тоді ми рушили назад, до Яснівця. З подивом я виявила, що стежки, яка вивела нас до галявини вчора, вже не було: вона наче заросла травою, чи то дощ вибив її за ніч. 

Востаннє я зиркнула на яйцеподібний чорний камінь біля входу. Один. Куди подівся другий?.. Сумнівів у тому, що й з цією хатиною якось пов’язана бабуся, у мене вже навіть не залишалося. 

Поки ми йшли назад, Фаїн щось розповідав в мене за спиною, спиняючись кожні кільканадцять хвилин, аби роздивитися листок чи гриб. Я знала, що все це вистава – що насправді в нього боліла нога, і навіть ціпок не міг допомогти чи вгамувати біль. Я також спинялася – начебто аби зрізати трави, хоч вони мені й не були потрібні. 

Одного разу схилилася, аби зірвати барвінку – хоч він й не використовувався у жодному відомому мені зборі. Коли ми нарешті дісталися схилу, на якому розкинулася крамниця, сонце вже піднялося над лісом. 

– Влаштуймо сьогодні вихідний, – запропонував Фаїн. – Усі зілля вже готові, я віддам їх поштарю ввечері. А нові можна почати варити й завтра. 

Це теж був трюк – Фаїн знав, що з попеченими руками я однаково нічого не здатна зробити. Я вдячно кивнула, погоджуючись. 

Вхопилася за клямку дверей, готуючись відчинити, та вони легко хитнулися в мене під долонею та прочинилися самі собою – без жодного мого втручання. Я озирнулася на Фаїна, насупившись, – і він відповів мені таким самим стурбованим поглядом. Тоді відсторонив мене від дверей та сам штовхнув їх – на пальцях в нього в цю мить зібралися іскри чарів. 

Погляд зіллєвара став зосередженим, постава – чіткою та впевненою – як тоді, у лісі, коли у ньому з’явилася якась неясна мені військова виправка, якої він невідомо де набув. 

Він обережно пройшов у залу, а я послідувала за ним, стискаючи до білої шкіри руків’я ножа для трав. Та, відверто кажучи, я не надто боялася, що всередині хтось опиниться – у такому випадку Фаїн міг би дати цьому раду. 

Мій головний страх лишався іншим – нова крадіжка. А я ж тільки-но почала ставати на ноги! Тільки-но з’явилися замовлення, які потрібно якомога швидше відправити у сусідні села. 

І я вже кілька разів приходила до Зели та навіть раз видоїла її чомусь все ще помаранчеву козу. Мене бачили якісь випадкові селяни, що заходили до старої, і я сподівалася, що ще трохи – і вони наважаться знову прийти до крамнички. 

А якщо усі зілля знову вкрадуть… Ох, тоді варто чекати біди. 

Я настільки заглибилася у свої думки, що навіть не помітила, як Фаїн різко спинився. Я ж зробила ще крок вперед і врізалася у його спину, вдихаючи запах все ще трохи вологої сорочки. 

– Хто ти? – почувся Фаїнів голос, не надто приємний та напружений. Я визирнула з-за його плеча, насупивши брови, а тоді завмерла. 

Відступила на крок, навіть не контролюючи власних ніг, а тоді примусила себе спинитися та переривчасто вдихнути.