Розділ 40. Лихоманка

Алтея встала з ліжка й подивилася на мене спідлоба. Її мокрі, тепер зовсім темні пасма волосся спадали на лице, щоки, затуляли одне око, через що вона часто кліпала, та все ж не забирала його. Обережно я торкнувся кінчиками пальців її щоки; забрав мокре волосся, удав, що перевіряю, чи не гаряче чоло. 

Та потім приклав руку міцніше – бо воно ж справді палахкотіло так, що можна яєчню на ньому смажити! 

– Ти вся гориш, – тихо сказав я. Тоді ж помітив, що Алтея дрижала, та все ще стояла прямо. Наче замість хребта в неї палиця, і наче вона фізично не може опустити голову. 

– Все гаразд, – вперто відізвалася вона. Лице її, засмагле під яскравим сонцем Ятрофи та тропіків, тепер видавалося якимось неприродно блідим, хворобливим, з ледь помітними плямами червоного біля самих скронь. 

Та вона стискала губи не просто так – все ще намагалася стримати шипіння болю, а кінчики її пальців дрижали, і це було помітно навіть тоді, коли вона нічого не тримала. Зрештою вона заховала долоні за спину, наче ще могла щось приховати. 

– Спробуй зцілити себе, – як міг м’яко запропонував я. – Це не дуже складно, в тебе має вийти. Просто направ чари до долонь, і…

Вона похитала головою, навіть не чекаючи, поки я закінчу. 

– Ні, – сказала вона. – Ні, ні. Це занадто. 

Лице її стало червонішим, і вона все ще хитала головою. 

– Ні, ніякої магії, – повторила вона. – Жодної магії. 

– Гаразд, – швидко погодився я, торкаючись її шиї долонею. Яремна вена пульсувала дрібно й швидко, в такт Алтеїному диханню. Я спробував перенаправити трохи своїх чарів – та знову зазнав поразки, цього разу несподіваної. 

Наче щось у тілі Алтеї саме відкидало магію. Якесь прокляття, чи… Чи могла вона несвідомо блокувати й свої, і чужі чари? 

Я цього не знав. І не вважав час прийнятним, аби питати. 

– Я допоможу тобі перевдягтися у сухе, – запропонував натомість. Алтея кивнула, і я потягнувся раптово неслухняними руками до ґудзиків на її сукні. Вони починалися під горлом та тяглися до самого пояса – десятки дрібних ґудзиків, а ще кілька шнурків, з якими сама Алтея спритно справлялася за лічені хвилини вранці та ввечері. 

Я ж був набагато повільнішим; погляд постійно зісковзував з холодного металу ґудзиків на її шию, на тонку смужку шкіри, що відкривала сукня, на обриси тіла, що проступали під білим льоном мокрих вщент рукавів. 

Навіть зараз – мокра, холодна, у лихоманці – вона була несправедливо красива. З очима чорними, як вугілля, і сухими губами; з гарячим диханням, що від близькості раз по раз торкалося моїх долонь і щік. 

Коли я розстібнув останній ґудзик, Алтея обережно витягнула руки з рукавів, і сукня впала долу темно-сірою купою. Вона лишилася в одній тільки білій сорочці, що налипла до тіла й більше показувала, ніж приховувала. 

Я тяжко глитнув і взявся за суху сорочку. Одним помахом руки знову очистив її від крові, а тоді відвернув голову, заплющуючи очі. 

– Я… не дивитимусь, – сказав я до Алтеї. 

Вона тільки гмикнула щось невизначене – й виглядало все так, наче вона потішається над моїм сум’яттям, навіть у своєму стані. 

Обережно я нахилився і підхопив довгу заполу її сорочки, що прикрашало зовсім трохи навіть не мережива, а якогось шва, що не дозволяв тканині сіктися. Потягнув її догори, кістяками пальців випадково торкнувся стегна Алтеї, та вона навіть не зрушила з місця. Не дивлячись, я стягнув з неї сорочку й так само навпомацки допоміг вдягнути суху. 

– Я не дуже добре вмію сушити одяг, – сказав я, аби заповнити незручну тишу. Тоді взявся розкладати її мокру сукню та сорочку, аби ті просохли до ранку. – Зазвичай просто пропалюю тканину. А іноді вона змінює колір. Або стає меншою чи більшою. Тож я–

– Дякую, Фаїне, – перебила мене Алтея тихо. – Дякую тобі. 

Раптом я з’ясував, що в голові не крутиться жодних слів. 

– Ти… – вона продовжила далі, лице все ще червоне на щоках і вилицях. – Робиш більше, ніж можеш уявити. 

Я, аби зайняти чимось руки, струсив покривало на ліжку та вивалив на нього усі знайдені ковдри. Тоді сів на нього сам, і Алтея опустилася поряд. В мене в голові все ще було пусто – я не міг відірвати погляду від лиця травниці, що дивилася на мене прямо, відкрито. 

Алтея обережно опустилася на покривало, повернула голову в бік, до мене. Її волосся, все ще вологе, розкинулося темно-рудим, зараз майже іржавим ореолом навколо її голови. 

– Яка твоя робота у гільдії? – запитала вона раптом. – Я ніколи раніше не цікавилося. Як це взагалі – бути у гільдії?

Вона трохи примружила очі. Якби я не знав Алетю Лесик, подумав би, що на мить у її очах відобразився якийсь сум. Та вона точно не могла сумувати за тим, що не вступила. Злитися – так; гніватися на Латіруса, тобто на мене – точно. Але не сумувати. 

Я відкрив рот для швидкої відповіді – але потім закрив його. 

А як воно було – працювати у гільдії?.. Я був головою вже сім років, до того ще два – звичайним працівником, і три – помічником у зіллєварні після занять в академії. Я добре пам’ятав шал відкриттів, коли основною моєю роботою було чистити казани та виписувати рецепти; я пам’ятав насолоду, коли отримав свій, повністю свій куточок зі срібним та залізним казаном.