Розділ 39. Таємнича хатина

Коли я вперше побачив хатину Агнії Лесик, думав, що дім справді занедбаний. Та порівняно з цією халупою, яку хатиною можна було назвати тільки як улесливий і відверто неправдивий комплімент, Агнієва крамничка здавалася справжнім палацом. 

Стіни колись були збиті з дерева, та зараз вже зовсім позеленіли від моху та цвілі; вікна закривало не скло, а напнуті на них шкури якихось тварин, вже в кількох місцях прогнилі. Навколо будиночку буяла природа – так, наче хотіла повністю його поглинути та знищити. 

І, певно, за кілька років їй це таки вдасться. 

Я за кілька широких кроків наблизився до дверей та спробував їх відчинити. Силі вони не піддалися, і тоді я почав обережно сплітати закляття, намагаючись підібрати вдале плетіння. Побутові чари, за дуже невеликим винятком, не були моєю сильною стороною; лицарська освіта змушувала завчати до білих плям перед очима зовсім іншу магію. 

Зрештою жовті іскри зірвалися з пальців та закопирсалися у замку. Він, натужно заскрипівши, піддався, але двері не прочинилися – мені довелося налягти на них усією вагою, до тупого болю у пораненій нозі, аби створити прохід. 

Я повернув голову до Алтеї, аби закликати її всередину – тільки щоб побачити, що вона голими руками, все ще кривавими та обпеченими, здирає мох та лозу з якогось каменя попід домом. 

– Алтеє! – розчаровано вигукнув я, спускаючись прогнилими східцями вниз. Я вхопив її за руку, обережно спиняючи, і травниця стрепенулася, наче щойно мене побачила. Усі її риси знову були повністю людськими: щось усередині неї противилося ініціації, не давало їй завершитися. 

– Подивись сюди, Фаїне, – зацікавлено сказала вона, схиляючи голову, та вказала на камінь, який очищала. Він був увесь чорний, матовий, без жодного блиску – наче поглинав усе світло навколо. 

Від нього відчувалися якісь слабкі, майже зниклі вже потоки чарів, та я не міг їх розібрати. Каменюка точно була рукотворна – формою вона нагадувала ідеально рівне яйце, без жодного сколу чи подряпини, закопане у землю. 

– З іншого боку мала бути така ж, – Алтея вказала обпеченим пальцем та протилежний бік стежки. Там вже все заросло травою й мохами та, придивившись, я й справді помітив заглиблення на тому місці, де раніше був камінь. 

– І.. що? – запитав я втомлено. Камінь щось мені нагадував, збурював у спогадах – та я не міг зрозуміти, що саме, і зараз не хотів розбиратися. – Ходімо всередину, Алтеє. Ти вже зовсім змокла. 

Я обережно обійняв її за плече рукою, підводячи до хатини. Вона не пручалася, сама відчинила двері, але на порозі сказала:

– Такий самий камінь висить на шиї у Ютти. 

Я у ту мить зачиняв за нами двері, і руки затерпли. 

– То це значить… 

– Моя бабуся, певно, тут була, – закінчила Алтея. – І якось все це місце пов’язане з балакучим котом. 

Вона обхопила себе руками та здригнулася. Я ж нарешті зачинив повністю двері та озирнувся кімнатою. 

Вона була, як і очікувалося, захаращена – та не така вже й брудна. І дуже нагадувала відьомську хатину. Над стелею висіли пучки цілющих трав, в’язанки часнику, цибулі, калини й глоду; попід стінами абияк валялися книги, що від вологи постраждали вже безповоротно. У кутку стояв мідний казан – такі перестали використовувати ще років сто тому через вплив міді на деякі зілля. 

Якщо тут і жила якась відьма, то дуже, дуже давно. 

Алтея ж тим часом обережно, шиплячи крізь зуби, стягнула зі спини кошик та взялася розкладати трави. Я обережно відсторонив її від цього завдання, забираючи й рядно, і рослини. 

– Сядь, – видихнув я, вказуючи на запилюжене ліжко біля стіни. Всередині все ще клекотіла дивна злість на дурість Алтеї. Та все ж я не мав наміру дозволити їй поранити себе навіть сильніше. Під її уважним поглядом я розклав тканину під вікном та виклав на неї по черзі в’язанки жовтянцю, бульбистого рясту та м’яти, що Алтея зібрала напередодні у лісі. 

В кошику вони трохи змокли, і залишалося тільки сподіватися, що це ніяк не вплине на їхні властивості у зіллі. 

– Навіщо ти це зробила? – знову глухо запитав я, поки не було необхідності дивитися Алтеї у вічі – вона сиділа за моєю спиною. – Ти ж знала, що опівденник згорить. 

Я навіть не питав, а стверджував – і краєм ока вловив, як Алтея кивнула у відповідь. 

– Думала, цього разу вийде, – повторила вона те саме, що казала вже раніше. Я ж тільки зітхнув. 

– Про що ти говориш?

Не могла ж вона вже раніше зустрічати десь опівденник? Побачити його раз за усе життя вважалося неймовірною удачею навіть для досвідчених травників, посвячених у секрети гільдії. А щоб молода відьма без ініціації…

Я урвав цю думку. Колись я вже недооцінював Алтею через це – і кожного разу помилявся. 

– Опівденник не дається в руки, це правда, – спокійно сказала Алтея. Вона з якимось відчуженим виглядом споглядала свої обпечені долоні, наче бачила їх вперше. – Та навіть попіл надзвичайно цінний. Його можна продати за дуже добрі гроші. Тож я збирала його щоразу, як вдавалося наштовхнутися на квітку. 

– Що?.. 

Кожного разу, коли я думав, що Алтея вже ніяк не може мене здивувати, вона знову це робила.