Розділ 38. Опівденник

Опівденник – це рослина з роду Moniliformopses mysticum, що надзвичайно сильно нагадує папороть-глисник. Сплутати їх надзвичайно легко, і тільки досвідчений травник та зіллєвар може зрозуміти різницю. Та коли опівденник цвіте, розуму багато не треба. 

Збирати його – завдання не для усіх; він палить плоть і не дається в руки. Гільдія суворо охороняє секрети його збору та довіряє тільки найбільш відданим і надійним її членам. 

З гільдійних записів, тридцять вісім років тому. 

☙ ━━━━━━  ☘☘☘  ━━━━━━ ❧

Фаїн

Опівденник. Це таки справді був він, я у цьому не сумнівався. Це яскраве плетиво пелюсток, папоротеве гілля, що насправді ж зовсім не було папороттю – коли один раз побачиш цвітіння рослини, сплутати її неможливо. 

А втім, в першу мить я навіть не повірив – бо звідки ж взятися опівденнику, який вважається зниклим видом вже ось як десятиліття, у цьому дрімучому й далекому лісі? Як він тут проріс, сам собою, поміж десятків хижих тварин, прямо попід людською стежкою?.. А втім, – я скосив очі собі під ноги, – не було тут насправді жодної стежки. Я помічав прим’ятості у траві вже задовго по тому, як Алтея нас ними проводила. І я вже не міг точно знати, чи не залишила їх вона сама. 

А Алтея ж… Її очі прикипіли до квітки, вивчаючи її з недовірою та непевністю – вперше за весь день, якщо не за цілий час нашого з нею знайомства. І якщо недовіра була для Алтеї ледь не другою натурою, то невпевненість – зовсім ні. 

Здавалося, вона була готова приймати найгірші рішення з цілковитою переконаністю у своїй правоті. 

Певно, їй ніколи не доводилося бачити такої рослини. Та й чи чула вона колись про неї? Останні опівденники, що збереглися у Солесі, росли в оранжереях гільдії, що охороняли чи не краще за скарбницю короля. Мені самому – голові – доводилося брати дозвіл заздалегідь, аби відвідати одну з них. Травниця без ліцензії не могла туди потрапити аж ніяк. 

Втім, Алтея забурмотіла собі під носа та зробила крок до рослини. 

– Гей, обережно, – сказав я поволі. Я не знав, що мав зробити – чи розповісти Алтеї про квітку? Чи переконатися, що вона продовжить тут рости, а тоді направити сюди групу гільдійських дослідників? 

Богиня пресвята, це ж таки був опівденник! У дикій природі! А значить, він таки ще не зник. Значить, була ще надія на відродження.

Алтея поволі торкнулася листя не-папороті. Вона провела по ньому своїми грубими, мозолистими пальцями та зашепотіла собі щось під носа – мені довелося підійти впритул, аби розібрати кілька слів:

– Справді, не папороть… 

А тоді трапилося те, чого я аж ніяк не очікував – хоча мав би. І події навколо не сповільнилися, в голові не пронеслися десятки думок – просто в одну мить Алтея ще розглядала пірнастозірчасте листя, а в наступну – вже зірвала квітку та тримала її на долонях, як цінний скарб. 

Мені перехопило подих. 

– Викинь її! – гаркнув я ще до того, як зрозумів, що говорю. – Викинь її, Алтеє! Зараз же! 

Та травниця мене наче не чула – вона й далі стискала пелюстки, а навколо її пальців дріботіли іскри її ж магії. Та вони не захистили б Алтею – проти сили опівденника не захищало нічого, окрім роками відпрацьованого ритуалу гільдії. 

Я потягнувся до її рук, аби вибити квітку – та було вже надто пізно: прямо на моїх очах вона спалахнула вогнем, обпікаючи чужі пальці та долоні.

Ось тільки травниця не розкрила руки: навпаки, Алтея стиснула долоні, і увесь попіл, що лишився від квітки, осів на її попеченій шкірі. 

Вона не закричала, натомість зашипіла крізь міцно стиснені зуби – наче очікувала болю та готувалася до нього, хоч цього й не мало б бути. 

– Мішечок, – прошипіла Алтея тихо. – Дістань його. 

Якусь мить я дивився на неї, не кліпаючи – не розуміючи, про що ж вона говорить. Та наступної миті стрепенувся й дістав з-за пояса маленьку полотняну торбинку. Руками, що трусилися від напруги та болю, Алтея зсипала порох, що лишився від квітки, у нього. 

Певно, цей порошок стане потужним інгредієнтом для зіль, – подумав я мимохіть. В будь-який інший час, якби я мав можливість попрацювати бодай із попелом опівденника, я б не тямився від щастя. Та зараз я заледве міг про це думати: погляд прикували руки Алтеї, попечені та страшні.

 – Думала, цього разу вийде, – сказала вона тихо і майже спокійно. Як вона могла бути така спокійна? Про що, в демона, говорила?

– Алтеє, – видушив я замість десятків запитань, що крутилися в голові, і стиснув її зап’ястя, зупиняючи чужі руки від дрібного дрижання. Я поволі передав у її шкіру трохи чарів – вже наперед знаючи, що це не спрацює. І тільки спостерігав за тим, як магія розчиняється, майже не торкаючись долонь. 

Опіки опівденника були жорстокі – їх не лікувало жодне зілля чи магія. Деякі мазі могли зменшити біль, та й усе. Але Алтея виглядала так, наче її взагалі не турбувало те, що сталося. 

– Про що ти думала? – прогарчав я тоді, відчуваючи, як всередині перекочується якесь незрозуміле відчуття: розчарування, гнів, страх – за Алтею. – Навіщо потяглася до квітки?