Розділ 37. Лісові примари

Після того ми зійшли з намічених стежок, хоча таких у крейдяному лісі було зовсім небагато. Фаїн продирався через зарості й вільшаники, а мене вони зовсім не зачіпали, а навпаки відкривали дорогу. 

Досить швидко я зібрала бріч, агнець та воловик, а тоді під одинокою осикою, що якось опинилася серед сосен та ялин, відшукала також кілька стебел зніту вузьколистого. 

– Неймовірно! – тільки й вигукував Фаїн за моєю спиною, коли я схилялася за черговим зіллям. – Я ж його навіть не помітив! А чому ти пропустила серпій?

Він вказав на скупчення зеленого листя та ледь рожевих суцвіть, що здалеку нагадували реп’яхи, а на дотик були м’якими, мов шовк. Я ж тільки похитала головою, простуючи далі. 

– Невже не бачиш слідів від зубів на листі? і що зарості з півночі проріділи? – запитала я спокійно. Фаїн швидко – на диво швидко, як на його скалічену ногу – обійшов увінчатий серпій по колу. 

– І що? – запитав він. 

– Якби ми варили настій для худоби, то слина лося на травах могла б стати у пригоді, та у всіх інших випадках… Не хотіла б, аби у місцевих повиростали роги.

Звісно ж, я перебільшувала. Від кількох слідів слини дикої тварини не могло статися такого потужного ефекту – та все ж будь-які нові компоненти впливали на структуру зілля, і навіть я, від цих зіль дуже далека, добре знала про це. 

Фаїн тільки діловито кивнув та вніс ще якісь нотатки до свого записника. 

– Нам потрібно знайти ще кілька трав – тоді ти зможеш зварити нові зілля краси. Здається, у Яснівці та сусідніх селах попит на них більший, ніж здавалося спершу… 

Чомусь це мене все ще дивувало: видавалося, наче у таких віддалених місцях, як Яснвець та Равель, люди не мають турбуватися про те, як виглядають. Здавалося, що близькість з горами, давнішими за сам час, з лісом таємничішим за саму магію, люди мали б розуміти, наскільки вони малі й неважливі піщинки на великій долоні світу. 

Та все ж вони були такі самі, як і у столиці – і турбувалися про ті самі речі. 

Фаїн не відповів мені відразу, натомість зиркнув на небо. Майже водночас з цим світла серед гілок ялиць суттєво поменшало: над нами зависла велика сіра хмара, яку було ледь видно за високими кронами дерев. 

– Я думаю, нам час повертатися, – сказав натомість Фаїні. – Метеомаги обіцяли грозу на завтра, та щось мені підказує, що вона накриє нас вже за якусь годину. 

Я теж поглянула нагору. Запах озону, передвісника дощу, вже важко висів у повітрі, і я знала, що Фаїн має рацію. 

– Тим паче треба назбирати трав, – все ж сказала я. – Після грози ще нескоро зможемо піти. Мокрі трави збирати не можна. 

Фаїн наблизився до мене та обережно взяв мене за зап’ясток. Ще якийсь тиждень тому він би цього нізащо не зробив, а я – цього б не допустила. Та зараз я тільки поглянула на нього довгим, вдавано проникливим поглядом. 

– Ми зайшли надто далеко, Алтеє, – м’яко сказав Фаїн. – Вже час повертатися. Потрапити під грозу у лісі… 

Я зітхнула. Звісно, я й сама знала, чим це може загрожувати. Під час сезону злив у тропіках Ель-Зару мені якось довелося пережити грозу серед високих, надзвичайно високих дерев та заростей ліан. Я залягла у яру й трусилася від холоду у наметі, що пропускав усю можливу вологу, а прямо поряд зі мною блискавка влучила у дерево та розколола його навпіл. 

Я коротко кивнула Фаїнові та розвернула стопи у бік Яснівця. Для цього мені навіть не довелося перевіряти, де північ – наче невидима нитка простягалася від мого нутра до крамниці, вже прив’язалася до цього старого, розбитого ущент дому. 

– Трав вистачить, – вголос сказав Фаїн – веселіше і голосніше, ніж мав би. – Я думаю… 

Та що він думає, я почути не встигла – різко спинилася, коли краєм ока вловила якийсь рух між деревами. На мить здалося, що це знову вовки – вирішили напасти на нас посеред білого дня, хоча ще годину тому я була переконана, що цього не трапиться. 

Та коли я розвернула голову, не побачила вже нічого. Чи майже нічого – між стовбурами дерев майнув шмат білого рядна. 

Я насупилася та ступила крок у напрямку, де був рух. Фаїн, надто зайнятися розмовою сам із собою, цього навіть не помітив. Він звернув увагу на те, що я вже не йду з ним, тільки тоді, коли я вже майже зникла за заростями дикої ожини. 

– Гей! – крикнув він мені у спину. – Гей, ти куди?.. 

Та я не знайшла часу навіть відізватися: серед дерев миготіли знайомі мені силуети, все далі й далі. Це були діти. Ті діти, яких я бачила на пагорбі в день крадіжки зіль. 

І навіть якщо саме вони були злодюжками… 

Вони не мають бути у лісі в бурю. Тож я кинулася за ними, продираючись крізь трави й дерева, що тепер наче перешкоджали мені йти вглиб лісу – а такого зі мною не траплялося вже давно. 

– Зупиніться! – крикнула я задихано, відчуваючи, що мої кроки сповільнюються. Я бігла й бігла, і вже втратила будь-яке відчуття напрямку, а білі спини двох дітей, хлопчика і дівчинки, зовсім не наближалися. Вони наче весь час миготіли тільки десь на обрії – аби я ледь-ледь їх бачила. 

Зрештою мені довелося спинитися. Тільки на мить – аби дати собі вдихнути повітря, а тоді кинутися в погоню далі. Та варто було мені впертися долонями у коліно, як на плече мені опустилася важка рука.