Розділ 36. Лісова пустка

Велителька Яснівця і крейдяного лісу. Покоління родини Лесик носили цей титул, аж поки дракон не змів село, та й ліс, своїм вогняним подихом. А тепер… сила все ще кличе, та немає кому відізватися. Тому й зводить з розуму – чекає, поки знайдеться гідна. 

Зі спаленого щоденника Агнії Лесик, шість років тому.

✿ ━━━━━━  ☘☘☘  ━━━━━━ ✿

Цього разу я вийшла в ліс не так, як раніше. Перша відмінність полягала в тому, що сонце тільки-то почало світати. Над Яснівцем клубочився холод та туман, а розсіяна, зовсім неясна смужка світла заледве займалася десь за горизонтом – далеко від мого погляду. 

Друга ж відмінність була навіть більшою: прямо за мною простував Фаїн. Він йшов, не випускаючи з рук свого записника і, здавалося, був не здатний на мовчанку тривалішу, ніж половина хвилини. 

– То ти збиратимеш ті самі трави? – за кілька митей запитав він. До того він цікавився, в яку частину лісу ми прямуємо, а ще до того – з чого виготовлений мій ніж. Я розуміла, куди він веде своїми питаннями: намагається збагнути таємницю тих хороших трав, що я принесла напередодні. 

Я стиснула кулаки сильніше та переступила через потужний корінь дуба, що проріс через усю тонку стежку. 

– Ні, – коротко відізвалася я. Попри те, що питання точно були незручні – і могли викрити про мене більше, ніж я хотіла говорити – я чомусь не відчувала роздратування. – У світлий час доби потрібно збирати зовсім інші рослини: кропиву, відкасник, переступень та родовик. Вони найсильніші у коренях зараз, бо місяць вже спадний. 

Фаїн покивав за моєю спиною та негайно занотував у свій маленький записничок.

– І де ти будеш їх шукати? – запитав він, коли не минуло й хвильки. 

Я ж тільки стиснула губи та нахилилася до землі, де простягнувся землистий переступень. 

– Тут. 

Я вивільнила ножа, якого навмисно нагострила перед виходом з крамниці та зрізала стебла одним різким та чітким рухом. Так сік не скрапуватиме, а весь залишиться у рослині; вона довше зберігатиме свої властивості, а якщо її ще й скласти догори дриґом, суцвіттями на м’яку подушку з моху, що я намостила на дні кошика, тоді вони ще й стануть потужнішими – до ночі будуть готові до обробки. 

Все це я коротко переповіла зачарованому Фаїнові, а тоді схилилася, аби зрізати ще трохи рослин. Десь тут має рости ще й зелемозень звичайний та гірський – трави не надто часто використовувані у травництві, але мені особисто цікаві – раніше доводилося бачити їх тільки кілька разів.  

Я нахилилася ближче до землі, зазираючи у густий мох та траву під сосною. Та замість густої, пишної зелені зелемозня побачила тільки якийсь дивний відблиск. Спершу я подумала, що мені здалося, та наступної миті Фаїн заліз кудись у кущі та гмикнув, різко спинившись – саме там, звідки і йшов блиск. 

– Що там? – запитала я в чоловіка, навіть не намагаючись стишити голос. 

Ми вже зайшли досить глибоко в ліс – принаймні на три милі, знову порушивши наказ барона Астейда, але цього разу цілком свідомо – та хижаків і магії дрімучих хащів цього разу я не боялася. Вдень вони не могли мені нашкодити – не тоді, коли мене захищав знак Гелени. 

Фаїн озирнувся до мене, і його світлі блакитні очі зблиснули у зеленкуватому світлі пралісу. 

– Купа каміння й вугілля, – він змовк на кілька митей, схилившись над землею. – А ще розібрана лебідка та якісь інструменти. 

Я переступила через зарості вільшаника та наблизилася до чоловіка. Тоді схилила здивовано голову. А й справді. 

Прямо посеред лісу розкинувся дивний будівельний майданчик. Кілька дерев лежали, вирубані, поряд з ними – купа каміння та цегли для будівництва. Вугілля – вочевидь, для переносної печі, що лежала тут-таки, поряд із лебідкою. Все – оточене легкими чарами, що відвертають увагу. 

Та за зовсім не здивувалася, що на Фаїна вони не подіяли: він таки був не останнім чаклуном, у цьому я переконалася вже давно. Ось тільки чому він вмів так віртуозно користуватися чарами, які не мали жодного стосунку до зіллєваріння, я не розуміла. Та намагалася не питати – в обмін на те, що Фаїн, здається, нарешті облишив спроби назвати смерть Агнії убивством. 

Але чому чари не подіяли зовсім на мене? Я ж помітила відблиски вугілля ще з-під сосни, хоч і не усвідомила цього. Перевірила свої потоки чарів ще раз: надійно закриті зіллям з беладонни та ясмину. 

– Звідки вони тут взялися? – запитав Фаїн, а тоді подивився чомусь на мене. 

– Поняття не маю, – стурбовано відізвалася я, а тоді обережно торкнулася пальцем невеликої руни непримітності, вишкрябаної на дереві. Це була робота не надто потужного, та все ж вмілого чаклуна: у лініях, що скалічили дерево, не було помітно ані невпевненості, ані сумнівів. 

Відгук чужих чарів торкнувся моїх пальців, а тоді й лиця: густий, маслянистий, чимось примарно знайомий. Наче я вже бачила десь таку магію. Ось тільки де – пригадати не могла. 

Але її тонкий слід витав не тільки тут, а тягнувся далі – в гущавину. Фаїн також його, вочевидь, помітив. І, навіть не озираючись, аби перевірити, чи йду я за ним, попростував прямо в гущавину. Нам довелося перетнути кілька маленьких потічків, а здалеку я помітила тонконогого оленя, що схилився до води, зачіпаючи мох розлогими рогами.