Розділ 35. Обережний дотик

Я ледь не вирячилася на нього з шоком, та все ж стримала на лиці спокійний вираз.

– Усі? – поглядом я обвела велику купу, що складалася принаймні з чотирьох-п’яти десятків листів – як не більше. Поштар кивнув, відвертаючи свою велику помаранчеву голову. Я помітила, що він уникав дивитися мені в очі – зосереджував погляд на підборідді, одязі, стінах навколо. – Чому ж ви не відносили їх до поштової скриньки?

У мій голос, переважно спокійний, все ж пробилося кілька ноток роздратування. Поштар вигнув губи. 

– Пошта біля дому – це привілей, а не обов’язок поштаря, – вичавив зрештою він, і зовсім відвертаючись. Я ж тільки злегка підняла брову – бо була переконана, що розносити пошту якраз і було єдиним обов’язком поштаря, та ще й у такому невеликому містечку, як Яснівець. 

Та я не могла знайти всередині злості – бо до мене ж таки дісталися десятки листів із замовленнями! Радість розросталася всередині швидкими лозами, і навіть магія спробувала вирватися на волю, та я вгамувала її підозріло легко, одним тільки зусиллям волі. 

Усі листи швидко опинилися у кошику – я перевірила тричі, чи не завалявся бодай один у кутку чи під старовинною шафою, а тоді полізла до свого пояса з травами. Побачила, як помаранчеве лице поштаря стало блідо-жовтим, як він відступив на кілька кроків – наче цілком підозрював, що я зараз використаю на ньому якісь чари, як помсту. 

Я ледь не пхикнула. Якщо він мене так боявся, тоді навіщо ж намагався розізлити? 

Натомість я наосліп знайшла мішечок з сушеною суріпицею та виклала його на стіл, не відриваючи погляду від поштаря. 

– Заварювати тричі на тиждень на настояній колодязній воді. Мастити голову на потилиці, й за місяць від лисини й сліду не лишиться, – сказала я сухо. Тоді підхопила свого кошика та попростувала до виходу. У самих дверях спинилася. – Сподіваюся, наступну пошту я знайду все ж у своїй скриньці. 

А тоді я пішла, відчуваючи незвичне піднесення. Думки самі завернули в бік надзвичайних статків, які я отримаю, щойно зумію продати усі замовлені зілля. Перш за все відремонтую дах – залатаю дірку, а, можливо, навіть перекладу усю черепицю на нову, яскраво-червону. 

Заміню частину меблів, замовлю новий стіл та ботанічне приладдя. Нарешті зможу змінити зламане скельце в мікроскопа!.. 

Коли я піднялася пагорбом до будинку, вперше він видався мені не потойбічним, страшним і наповненим неприємними таємницями. Вперше я побачила місце, де могла б жити.

Фаїна всередині не було – я зазирнула й у зіллєварню, і піднялася на другий поверх. З подивом я виявила, що мені не терпиться поділитися з ним новиною – як наче це був не успіх моєї крамнички, а наш, спільний успіх. 

Та, певно, так і було, – зважила я. Адже саме він зварив нові зілля – і щось мені підказувало, що якістю вони перевершували ті, що готувала Агнія. Навіть не повикладавши листи, я пішла шукати його далі – у садок. 

А він був саме там – розвалився прямо у траві, прямо посеред меліси й ехінацей, ромашок та одиноких паростків чебрецю. Фаїн закинув руки за голову та лежав, примруживши очі – спав. 

Повільно й не до кінця усвідомлюючи, навіщо ж це роблю, я підійшла ближче. Сіла на коліна, тихо опускаючи кошик з листами у шавлію. Очі самі спинилися на Фаїновому лиці: під яскравим сонячним світлом воно видавалося теж ніби підсвіченим зсередини золотом. Його білі вії відкидали на щоки темні, смагляві тіні, а колючки волосся на кінчиках наче утворювали чарівні білі іскри. 

Руки гільдієць закинув за голову; одну ногу витягнув вперед – ту, що всю понівечили шрами та опіки – а іншу зігнув у коліні. Повільно й неспішно на неї опустилася капустянка. Посиділа трохи, а тоді метелик пурхнув далі, до Фаїнового волосся. 

Щось було у цьому чоловікові – щось дивне, що мене неабияк турбувало. Я зустрічала гарних зіллєварів раніше – і навіть із гільдії. Ось тільки жоден з них не бентежив мене так, як цей. Від дотику жодного з них кров всередині не закипала. 

А Фаїн… Я все ще пам’ятала, які були його обійми тоді, у лісі – міцні, надійні, гарячі. Як він не відвернув від мене голови тоді, коли ніс майже перетворився у дзьоб, а пальці – у гострі кістляві кігті. Я знала, що то було видовище не з приємних, та все ж він тримав мене – наче й не бачив нічого огидного. 

Обережно, вагаючись, я простягнула руку вперед, до Фаїнової щоки. Вона виглядала такою гладкою, наче шовк чи пелюстка бретвінку – і раптом мої пальці супроти неї видалися неохайними, шорсткими, грубими. 

Я майже забрала долоню, а тоді відчула на ній легкий Фаїнів подих – спокійний, розмірений. На його губах з’явилася легка посмішка – наче йому снився якийсь дуже приємний сон. Він повернув голову на бік, і його щока сама наштовхнулася на мої пальці. 

А тоді він потерся лицем об мою руку, наче той кіт. 

Я завмерла, побоюючись навіть вдихнути – боялася й забрати руку, і що Фаїн прокинеться і виявить, що я чіпала його уві сні та розглядала його лице. Краєм ока мигнула чорна тінь – кіт. 

Він зиркнув на мене своїми розумними жовто-зеленими очима, мружачись на сонці. Я обережно похитала головою – мовляв, йди геть. Та якби стара сутність, що ховалася у тілі кота, могла б щиритися, вона так би й зробила – а тоді вона з розгону стрибнула Фаїнові на груди, пробуджуючи його.