Розділ 34. Цікаві листи

Зрештою ми сіли чаювати у теплиці: погода на вулиці раптом стала надто вітряна для того, аби навіть подумати про витягання стола та розкладання скатертини. 

– То це таки правда, – раптом сказала Геста, все ще принюхуючись до своїх зап’ястків, на які Фаїн крапнув своїм чудодійним “зіллям для дам” – як начебто запах чоловіків не мав жодного значення. 

– Про що це ти? – запитав Фаїн. Як галантний господар – яким він не був, але яким точно почувався – він налив і мені, і Гесті м’ятного чаю та поставив перед нами миску полуниці. Геста відразу ж вхопила кілька ягід, а я їх навіть не торкнулася. 

– Що барон Астейд прибуде цього року раніше. Чутки ходять селищем вже з місяць, але я думала, що це дурниці. Але якщо вже його намісник тут…

Геста похитала головою, і в її голосі я не вчувала особливої радості. 

– Хто це взагалі? – запитала я сухо, все ще стискаючи губи. Щось крутилося у пам’яті, але що?.. 

Геста повернулася до мене з таким виразом лиця, наче я запитала, чому сходить сонце. 

– Це ж лорд наших земель. Він володіє усім тут – від Яснівця та Просянки й аж до Равеля та Лассен-Раґу. 

Моє здивування видали тільки злегка підняті брови, та воно таки було чималим. Що Лассен-Раґ, що Равель – не найменші міста, і в обох мені доводилося колись бувати – радше з необхідності, аніж з власного бажання. Але відстань, яка простягалася між Яснівцем та найближчим з цих міст… 

О, це були десятки, як не сотні миль – а значить, барон Астейд таки був не останнім дворянином. Та я чула його ім’я хіба що мимохіть – певно, лорд не надто любив бувати у столиці. 

– Навіщо ж він приїздить? – поцікавився Фаїн. Він вже встиг спорожнити половину миски з полуницею, і тепер закинув ноги на величезний горщик з чорною воронячкою, а стілець його небезпечно хитався на двох задніх ніжках.

– Збирати подать, звісно ж, – похмуро сказала Геста, ковтаючи чаю. Тепер вона зовсім не виглядала життєрадісно: супилася у свого кухля і дивилася на нас спідлоба. 

– У квітні? Яка дурниця, – зневажливо пхикнув Фаїн. Під моїм невраженим поглядом він продовжив: – Це неможливо. Королівську подать збирають на Сонцестояння – а це аж у жовтні. Це незаконно, – він знизав плечима, від чого стілець похитнувся, але якимось дивом втримався. 

– Справді? – повільно перепитала я. – Барон робить на землі щось незаконне та перевищує повноваження? Не може такого бути.

Мій голос був настільки сухим, що пропустити у ньому іронію було просто неможливо. Фаїн подивився на мене сердито, та не встиг нічого сказати, бо Геста махнула рукою. 

– Ох, то ви ще взагалі не знаєте, як ми тут живемо, – понуро сказала вона. – Минулого літа він заборонив нам заходити в ліс далі, ніж на милю – хоча він і не володіє лісом! Ліс – то єдине, певно, чим він не володіє тут. 

У зазвичай доброму, відкритому лиці Гести пробилася якась незвична, майже дика лють, якої я точно не очікувала там побачити. 

– Тоді він підвищив податки – сам, без узгодження з королівською радою, чи з нашим сільським вічем. Тепер платимо по дві золоті монети за двір. А ось зараз він ще й, здається, приїде на пів року раніше, ніж мав. Знову, мабуть, вимагатиме подать. 

Фаїн знову відкрив рота з вкрай недовірливим лицем, а тоді закрив його – ось тільки весь його вираз так і кричав, що він має, що сказати. 

Я ж насупилася. 

– Нехай приїздить, – спокійно сказала я. – Нічого платити йому я не збираюся. Не раніше жовтня принаймні. 

Геста подивилася на мене, як на людину, що не знала, що ж вона взагалі верзе. Втім, нічого не сказала – і за це одне я була їй вдячна. 

✿ ━━━━━━  ☘☘☘  ━━━━━━ ✿

Дні тяглися один за одним з такою швидкістю, що я ледве встигала їх помічати: щодня я ходила до Зели, аби посидіти з нею під великою сосною, вдихати протягом години пахощі трав, що вона неухильно розкурювала, та вислуховувати сотні історій про місцевих жителів. 

Як це мало мені допомогти завоювати їхню довіру та заманити у крамницю – я й не підозрювала. Та Зела переконувала, що це працює, і я не наважувалася сперечатися. Кілька разів до нас приєднувалася Геста, що весь час займалася якимсь шиттям, чи Тур: він колов дрова, а тоді вирізав якісь маленькі дерев’яні фігурки, що зазвичай приховував за своєю могутньою спиною. 

Іноді приходили й інші селяни, та мене вони остерігалися, і говорили тільки з необхідності, а іноді й взагалі передавали свої слова через Зелу, начебто я й не стояла зовсім поряд. 

Та це мене не хвилювало. А ось що не давало спокою, так це те, що я все ще не отримала жодного листа. Чи не кожен другий у Просянці казав, що жити не зможе без пів десятка різних зіль – і всі вони обіцяли писати замовлення.

Я вже втретє за день спустилася з пагорба та спинилася перед поштовою скринькою. Вона, як і все інше у володіннях Агнії, була покошена, а дверцята її трималися тільки на одній скрипучій петлі. Я обережно розчахнула їх, аби не відламати остаточно, та втупилася у стосик листів. 

Дістала усі й швидко пробіглася очима по підписах. До Фаїна, до Ф. Д, до Дурмана, до А. Ф. Л. – що б це не значило – і жодного не адресовано відьмі на пагорбі. Коли я дісталася кінця стосика, вже зовсім впала духом.