Розділ 33. Право на ліс

Якусь мить я просто стояла, не рухаючись – намагалася зрозуміти, що за нісенітницю читав цей Брест В’язіль. Чи він вважав мене зовсім за сільську дурепу?

– Отож, згідно з сим указом його милості, ясновельможного барона Астейда, вимагаю від вас звільнити сторожку до сьомого числа наступного місяця. Компенсація за неї у вигляді двадцяти п’яти золотих – з вирахуванням, звісно ж, королівської та баронської податі – буде надіслана протягом двадцяти чотирьох місяців. 

Прудкими пальцями В’язіль скрутив сувій та заховав його назад у камзол – наче боявся, що я зараз вихоплю його з сухих покручених рук. Я ж тільки здійняла одну брову та подивилася на чоловіка довгим важким поглядом. 

Він зумів витримати його протягом трьох секунд – непоганий результат, що непідвладний більшості людей – а тоді відвів очі, начебто оглядаючи крамницю. Я шукала, що саме сказати першим – що цей указ не має жодної сили, що кожен суд підтвердить, що крамниця належить мені та тільки мені, а не баронові… Та першою, на диво, голос подала Геста. 

Звучала вона зовсім не так, як я очікувала: злісно, люто, настільки страшно, що в мене на руках волосся стало дибки. 

– Барон не має жодного права на ліс. Він йому не належав ніколи й не належить зараз, – практично виплюнула вона. – І не належав тоді, коли мої діти–

Геста вмить замовкла. На її лиці відбилося щось таке важке, що я мимоволі відвела погляд. Її діти?.. Геста жодного разу нічого про них не згадувала. Та й Тур, якщо на те пішло, також.

Намісник набундючився, а тоді випнув підборіддя.

– Ваші народні байки не мають жодного сенсу у правовому полі! – заперечив він майже верескливо. І якщо ні що інше, то один його тон дав мені зрозуміти: Геста таки має рацію, барон не мав би керувати лісом. І про який це ще закон він говорив?.. 

– Це не байки! – гостро відізвалася Геста. – Королівські закони ясно кажуть–

– Неважливо, що вони кажуть! – перебив її Брест. Він вже почервонів, а з нижньої губи в нього злітала в усі боки слина. Я відступила на крок, аби не потрапити на лінію ураження. – Де ж ваша властителька? Де ж вона? Немає! Бо це не-мож-ли-во! Просто старі байки для дурного люду. 

Геста стиснула губи в тонку лінію і змовчала, проте в її очах ясно читалося, що вона зовсім незгодна. 

– Тож попрошу вас якомога швидше зібрати речі та покинути Яснівець, – за мить В’язіль зрозумів, що сказав щось не те, і швидко виправився: – Тобто крамницю. Наш гостинний Яснівець, звісно ж, готовий прийняти нову жительку, якщо ви побудуєте дім десь на законній території. 

Я скривила губи. 

– І чим же ця територія незаконна? – запитала, вже знаючи, що справжньої відповіді не отримаю. 

– Вона побудована на баронській землі! – знову верескнув В’язіль. А я ж тільки розчаровано похитала головою і склала руки на грудях – невже не можна було придумати чогось переконливішого?

– Ця земля переходить з покоління у покоління в роду Лесиків. Нею володіла ще моя прапрапра…. у далекому коліні бабця. Документи на землю лежать в мене нагорі. Я б запропонувала вам поглянути, та боюся, що ви спробуєте їм нашкодити, – я поблажливо всміхнулася та повернулася за прилавок. 

Робота, зрештою, не чекала. 

– Ви розумієте, що це був указ від барона? – запитав чоловік, надуваючись і червоніючи навіть сильніше. Про барона він говорив так, наче той був принаймні Геленою, що спустилася на землю й почала ходити серед смертних. – Якщо ви насмілитеся його ослухатися–

– Тоді що? – гостро запитала я. В’язіль втупився у мене здивованим поглядом – наче й припустити не міг, що я не погоджуся одразу ж віддати все, що в мене лишилося в цьому житті. І наче навіть не міг припустити, що я не буду настрашена бароновою міццю. 

Ким взагалі був цей Астейд?.. В голові крутилися якісь обривки чи то спогадів, чи то чуток, що я нахапалася ще під час навчання в академії, та скласти докупи їх не виходило. 

– Тоді… Кара буде страшною, – вже майже пробурмотів намісник. – І краще б вам її не бачити. 

– А я б з радістю подивилася, – заперечила я. Лікарський дягель переді мною вже почав скидати насіння прямо на стільницю, тож я почала обережно оббирати його та сортувати по полотняних мішечках. – А ось чи вийде це зробити у вас…

Я зиркнула на чоловіка спідлоба, і цей погляд змусив його відступити на кілька кроків. 

– Скажіть, – протягнула я. – Давно ви востаннє були ропухою? 

Прямо на очах чоловік навіть не збліднув – позеленів повністю, відступаючи ще на крок, а тоді й на другий. Він трохи похитав головою – і я готова була заприсягтися, що перед очима в нього промайнули усі його жаб’ячі спогади, скільки б їх не було. 

– В-ви… Ви погрожуєте баронському намісникові? – видушив він. Тепер він здавався вже зовсім жалюгідним та старим, але жалості я до нього зовсім не відчувала. 

– Погрожую? – здивовано перепитала я. – Які дурниці. Навпаки, хотіла порадити вам зілля проти побічних ефектів. 

Я нагнулася, аби дістати зілля, але коли піднялася, стискаючи його в руці, двері вже гуркнули, і у кімнаті ми залишилися самі. Я повернула голову до не менш здивованої усіма подіями Гести, та сказати нічого не встигла: знову почувся звук відкриття дверей, цього разу інших.