Розділ 32. Ясновельможний указ

Не виходить. Чому? Чому?! Я ж усе роблю, як потрібно! Клята Ютта збрехала. А ліс просто не хоче коритися. 

З щоденника Агнії Лесик, за два роки до її смерті. 

✿ ━━━━━━  ☘☘☘  ━━━━━━ ✿

Сонце вже зависло на самому вершечку неба, коли я закінчила трав’яний збір. Трохи сушеного листя молодої груші, ніжної кудрички, синюхи, кілька голівок ехінацеї – все, аби шкіра залишалася гладкою і здоровою, а волосся блищало, якщо ополіскувати його відваром. Тоді обережно підписала паперовий пакет – для Гести – й виставила його на підвіконня. 

А жінка вже підіймалася пагорбом до нас – на вітрі розносилася спідниця її легкої сукні, хоч тулуб вона ще закутала у хутряного кожуха. Та я не вийшла до неї: натомість складала далі й далі пакетики з трав'яними зборами, чаями, сортувала зілля, яких Фаїн наварив навіть більше, аніж напередодні. 

Похід до Просянки виявився дивовижно вдалим – град дійсно вибив майже усю городину, що вирощували місцеві, і зілля для відновлення росту розлетілося, як гарячі пиріжки. Його вистачило, та просили ще – тож я залишила свою поштову адресу. 

Ось тільки кілька днів вже минуло, а жодного замовлення я так і не отримала – й поки що списувала це на загальну повільність місцевої пошти. 

– Вітаю, Алтеє! Я як побачила твою записку, то спершу й не повірила взагалі! – Геста просунула голову у вікно, і я почала вже думати, що це в неї така звичка. – Дякую за запрошення! А я ось ще гостинця вам прихопила, та й шиття своє взяла – робота все ж не чекає…

Я тільки злегка підняла брову та вказала на двері, намагаючись тримати лице доброзичливим. Тепер, коли я справді відчувала сором і частку вдячності, робити це було легше. 

– Заходь, будь ласка. 

Погода була непевна – хмари то тягнуло на Яснівець, то знову розносило, і сонце визирало з-під сірого покрову. Під його рідкісними промінчиками я нарешті збагнула, що Геста була старшою, ніж я спершу подумала – їй точно було близько сорока, чи навіть трохи більше. 

Та вона ненавмисно, а все ж неймовірно вдало це приховувала: як і Фаїн, майже не стояла на місці навіть тоді, коли ноги її насправді не рухалися – розмахувала руками, поправляла волосся, а міміка її змінювалася навіть швидше, ніж погода у Яснівці. 

Жінка швидко опинилася поряд та підтягла собі вільного стільця, а тоді одразу ж почала виймати своє шитво. То була пишна сукня – і мені навіть здалося, що я її майже впізнала: вона надзвичайно нагадувала таку, що могла вдягти б котрась з пліткарок, що заходили до крамниці раніше. 

Я завмерла над пакунком з трав, не знаючи, як діяти далі. Навіть озирнулася через плече, мовчазно вишукуючи Фаїна. Його, звісно ж, там не опинилося – натомість з діри в стіні зіллєварні валив такий дим, що мені довелося відчинити усі інші вікна у крамниці. 

Я підхопила трав’яний збір та різко повернулася до Гести. Жінка навіть під моїм пильним поглядом не відірвалася від пришивання ґудзиків, наче й не помічала зовсім. 

– Гм, – протягнула я невпевнено. Тоді простягла пакунок вперед. – Це тобі, Гесто. Настій для шкіри та волосся. 

Жінка ввіткнула голку собі в палець і зойкнула, а тільки тоді підійняла на мене очі.

– Що?.. – вона одразу ж похитала головою, а тоді для певності ще й руками. – Ні, ні! Не варто, Алтеє! 

Я все ж вклала чималий пакунок жінці на коліна. 

– Користуватися потрібно ним тричі на місяць, – сухо вимовила я. А тоді відвернулася, вдаючи, що я перебираю трави, хоча пальці взагалі мене не слухалися. – Воду краще використовувати джерельну. За перші кілька використань ефект може бути не такий помітний, та все ж…

Я почула за своєю спиною скрип стільця, а тоді й відчула рух повітря зовсім поряд. Геста зовсім не турбувалася про своє шиття: багряна сукня впала на підлогу, а жінка до неї навіть не озирнулася. 

А тоді вона мене обійняла – міцно, ледь кістки не затріщали. Я цього зовсім не очікувала, а тому впустила вербозілля, що до того крутила у пальцях. 

– Дякую, Алтеє, – сказала Геста аж надто щасливо – як для людини, до якої я до цієї миті ставилася майже винятково негідно леді (нехай я вже цією леді й не була). – Та все ж дарувати товар зі своєї крамниці не варто. Я можу його купити. 

Втім, я помітила, що вона стискала паперовий пакет з травами міцно, і тоді вже сама похитала головою. 

– Це не товар, а подяка, – коротко відказала я. 

– За що?

Я повільно зітхнула, ховаючи очі. 

– За те, що прийшла першою привітати мене тут, у Яснівці, – тоді я справді не розуміла, як багато це значило. Ще й не підозрювала, як до мене ставитиметься решта місцевих. – Та… за те, що хотіла попередити про ефект зіль. 

Під здивованим поглядом Гести я додала:

– Тур мені розповів. 

Про те, що я бачила її, і замість того, аби просто привітатися, вскочила в кущі, я вирішила змовчати. Зрештою, все ж була межа будь-якій відвертості. 

– Та це ж дрібниці, – відмахнулася рукою жінка. – Звичайна гостинність. 

Тоді вона трохи насупилася, виглядаючи з вікна туди, де за густими заростями ожини мало б ховатися село.