Розділ 31. Ініціація

Звуки, що вирвалися з її горла, важко було назвати голосом: це був шепіт листя, шум грому й нічного дощу, скрегіт кігтів і кавчання круків. Я зрозумів сенс слова, та навряд чи це навіть було ним, словом – радше наказом, безкомпромісним і таким жорстким, що ослухатися неможливо. 

Вовки й не зуміли: кинулися геть, хто куди, забувши, що ще зовсім нещодавно були зграєю. Та я й сам, підозрював, міг би кинутися тікати – від цього мене спинило тільки те, що я лежав на землі, не в змозі здійнятися на ноги. 

Алтеї не довелося повторювати двічі – вже за кілька митей ми опинилися зовсім одні. Я повільно сперся на руки, а тоді й встав на коліна, відчуваючи, як все тіло труситься від залишків адреналіну та страху. Не за себе страху, а за Алтею. 

Я очікував, що тільки-но небезпека мине, вона повернеться до свого звичного стану: розгладить ідеальний поділ сукні без жодного залому чи плямки, затягне волосся у тугу косу та, як ні в чому не бувало, рушить до крамниці. Це було дурно, але я вже так чітко уявив, що вона саме це й робить, що неймовірно здивувався, коли повернувся до неї, нарешті зіп’явшись на ноги. 

Алтея стояла, все ще обплутана вітром, як якимись лозами. Її сукня звивалася й била її по литках, оголюючи ноги до колін. Кігті на пальцях – пазурах – не зникали, а тільки видовжувалися, пальці вкривалися міцнішою, грубішою шкірою, як у хижих тварин. 

Волосся стало навіть темнішим, з ледь помітним відливом мідного, що вже майже загубився серед чорного. 

Алтея підняла руки та втупилася у них таким самим чорним поглядом. Пір’я з її шиї, передпліч, долонь і ніг почало відриватися, кружляти навколо, опадати на траву. Вона, здавалося, цього не бачила. 

Все всередині мене все ще кричало забиратися: якомога далі і якомога швидше. Та все ж я стояв на місці. А тоді на ногах, що відмовлялися згинатися, наблизився до Алтеї. Вітер спробував збити мене з ніг, та я все ж втримався, вхопившись у гілку вільшаника. 

А тоді простягнув руку до Алтеї та вхопив її за долоню – цілу, не поранену. 

– Алтеє… – голос захрип і звучав не голосніше за шепіт. – Алтеє, ти мене чуєш? 

Вона все ще дивилася на свої долоні, а тоді підняла очі на мене так різко, що я ледве не відступив. Та все ж встояв, а тоді стиснув її руку навіть міцніше – не зважаючи на те, як її пазурі вчепилися у мою шкіру. 

Вона виглядала… наляканою. Страшною. 

Звісно ж, я знав, що відбувалося – ініціація. Бачив це не раз і не два з молодими відьмами. Ось тільки зазвичай це відбувалося тоді, коли їм було п’ятнадцять, а не на порозі четвертого десятиріччя. 

У перевтіленні на тварину не було зовсім нічого красивого – кістки ламалися, вигиналися й змінювали форму. Волосся випадало, а замість нього пробивалися пух, шерсть чи пір’я. З’являлися нові суглоби, що спершу випиналися прямо на видноті. 

Алтея не була винятком. Я бачив, як на її спині напнувся горб: всередині, певно, вже щосили намагалися пробитися на волю крила, та щось їх стримувало. 

– Не бійся, – сказав я повільно. Тихо, аби не налякати. Алтея металася поглядом по галявині, як звір, якого загнали у клітку. – Все буде гаразд. Просто дозволь магії текти. Ти вже майже перетворилася. 

Я думав, що ці слова принесуть їй розраду – вона, безталанна відьма, майже розкрила свою магію! Я й не думав, що це може статися так пізно – але Алтея стала наочним запереченням.

Ось тільки її реакція стала зовсім іншою: вона втупилася у мене розширеними, шаленими очима, а тоді в них мигнуло щось людське – щось, що я назвав би наляканим, якби тільки знав Алтею трохи гірше. А тоді… 

Пір’я почало опадати на землю сильніше, залишаючи в неї під ногами чорну лискучу калюжу. Пальці почали стоншуватися й вкорочуватися. Під спиною горб зарухався, наче знову втягуючись у кістки, а волосся поволі опустилося Алтеї на плечі сплутаними клубками – цього разу вже рудого кольору. 

Вона дрижала, наче на вулиці стояв собачий холод, хоч це було й не так. Повільно я підняв руку та торкнувся її плеча: вона не здригнулася й наче взагалі не помітила. Тоді я притягнув її до себе. Пригорнув, стискаючи гостру спину руками, і  тоді Алтея ввіткнулася носом кудись мені у пахву, важко й швидко дихаючи. 

– Все гаразд, – обережно сказав я, хоча й сам відчував розчарування. – В тебе майже вийшло, – додав. 

Алтея здригнулася сильніше – вочевидь, розчарування від невдалого перевтілення вона відчувала не вперше. 

– Наступного разу обов’язково вийде, – тихо сказав я, розбираючи пальцями сплутані пасма її волосся. Від незнання, як я можу допомогти, язик розв’язався, і я вже щось недоладно та швидко бурмотів Алтеї у волосся. – Точно вийде, я тобі обіцяю. Магії у тобі було так багато, що вона подіяла навіть на мене! Впевнений, ти закінчиш ініціацію якщо не найближчими днями, то тижнями! Не знаю, чи щось взагалі зможе зупинити такі потужні чари. Ти справді сильна відьма, Алтеє. Сильна. 

Та Алтея не припиняла дрижати в моїх обіймах. А тоді ноги в неї взагалі підкосилися. 

Я спробував її підхопити, аби втримати у вертикальному положенні, та це не дало жодного результату: навпаки, моя нога, що не згиналася в коліні ось вже як кілька місяців, також загорілася болем, й ми обидвоє беззвучно повалилися на траву й пір’я.