Розділ 30. Нерівний бій

Битися спина до спини – це найбільший привілей, що можна заслужити тільки цілковитою довірою. 

Фаїн Латірус, в академічних нотатках десять років тому. 

☙ ━━━━━━  ☘☘☘  ━━━━━━ ❧

Фаїн

Вираз лиця Алтеї змінився в мить, коли з її язика майже зірвалося щось дошкульне і, як завжди, неприємно влучне – з нього стекло усе роздратування, а натомість з’явилася цілковита пустота та зібраність. 

Та мені не довелося озиратися, аби зрозуміти, в чому справа: за спиною Алтеї з’явився вовк, що повільно вищирив жовті ікла, з яких вже почала скрапувати слина. Він тихо, небезпечно загарчав, наближаючись. Опустив морду, не відриваючи від мене жовтих очей, начубив шерсть…

Та ще не стрибав. 

Алтея зробила крок – чи то назад, чи то вбік – але якось опинилася прямо за мною. Її спина зіштовхнулася із моєю, Пустий кошик, з яким вона пішла продавати зілля, впав поряд. Що вона збиралася робити? Як буде відбиватися? 

Та я нічого не сказав – однаково ховатися було нікуди. Вовки підступали звідусіль, і їх точно було більше, ніж шість – ціла зграя, що прагнула нашої крові. 

Я на пробу змахнув мечем: обережно, ледь помітно, аби не привабити зайвої уваги хижаків зарано. Я вже давно не тренувався – що б там не казала мені Васса, чи Дарій – я ж таки передусім був зіллєваром, а вже тоді – лицарем. 

Ось тільки зараз я про це міг тільки пожалкувати. 

Холодна, пряма, як палиця, спина Алтеї притискалася до моєї, і я не міг не думати про те, що ж буде з нею. Чи зможу я її хоч якось захистити?.. Недовчена відьма – останній напарник в бою, якого тільки можна побажати. 

Вовк вищирився навіть сильніше, припав до землі, злегка розгойдуючи крупом. В його очах відбився відблиск від меча, і тоді він…

Стрибнув. 

Прямо на мене, намагаючись пазурями вчепитися у груди та руки. Втім, я вчасно змахнув мечем, відганяючи його геть, а ще – залишаючи глибоку криваву рану на його морді. Алтея за мною, дурепа, повернулася, зовсім забуваючи про тих вовків, що щирилися на неї. 

Вона втупилася у морду скаліченого вовка, і й сама виглядала так, наче я її щойно вдарив. 

– Рухайся! – гаркнув я, штовхаючи її під ребро. Не сильно, але досить відчутно, аби вона прокинулася від того дивного трансу, в який раптом опустилася. Алтея кліпнула, але пелена на її очах наче не зникла, а тільки трохи розвіялася. 

Та це точно були тільки вибрики моєї уяви – як я міг у нічному лісі, оточений чи не десятком вовків, помітити якусь ледь прозору плівку, що застилала зір травниці?

Алтея стиснула палицю ледь міцніше. З мого боку вовки скавучали, перебираючи лапами: настрашені, не впевнені, чи варто кидатися на загострену сталь. А ось з її – вже брижили носи, готові кинутися. 

Я хотів розвернути нас обох, аби відкинути і їх, але не встиг: вовк шарпнувся вперед так швидко, що у темряві я навіть не зауважив його руху, аж поки не стало надто пізно: його пазурі блиснули біля Алтеєвої руки, а тоді й впилися в неї. 

В ту мить мені здалося, що я можу бачити водночас все: як її пальці від несподіванки розтиснулися, випускаючи палицю, її єдиний захист, на землю. Як на лиці застигла пуста гримаса, що змінилася болем; як з її горла вирвався приглушений крик, що тільки підбадьорив решту хижаків. 

Як на її зап’ястку виступили перші краплі темної, майже чорної крові. Як її кістки захрустіли, передроблюючись під зубами вовка. 

А тоді м’язи спрацювали самі – я змахнув мечем, намагаючись вбити хижака – та не зумів: меч наче зав’яз у киселі, рухаючись з черепашачою швидкістю. В горлі почала повільно з’являтися паніка, підступаючи все ближче до голови, і саме тоді я перехопив погляд Алтеї: знову зібраний і холодний. 

Вона похитала мені головою. 

Просто похитала – а тоді я збагнув, що саме її чари – якими вона, виявляється, таки могла якось керувати – спинили мою зброю. 

Що вона, в ім’я усіх демонів, робила?.. 

Вовк все ще тримав її руку у своїх гострих, жовтих іклах, з яких на Алтеєву шкіру стікала його слина разом із кров’ю. А вона стояла, наче застигнувши серед буревію – непорушна. 

– Алтеє! – я спробував пробитися до неї знову, та не зумів: меч все ще не міг подолати невидиму й на диво сильну перепону. Якби ж тільки тут була принцеса! Вассу не спинили б жодні вовки! Чи Дарій – принцових чарів стало б на те, аби знести щит, навіть не дивлячись. 

Та у лісі був я. Зіллєвар з безповоротно пораненою ногою. Практично каліка. 

Вовки позаду мене знову почали відступати, і мені довелося відвернутися від Алтеї, відкидаючи хижаків. А коли я звернув на неї очі знову… 

Щось змінилося. 

І цих змін було так багато, що я спершу навіть не зумів зрозуміти, що ж сталося. 

Алтея все ще стояла, беззбройна, посеред галявини. В її зап’ястя все ще вгризався вовк – і вся його морда вже вкрилася червоним, а кров текла й текла, текла й текла… Але на лиці Алтеї більше не було болю. 

Її волосся, до того забране у просту тугу косу, тепер нічого не стримувало: коричневий шнурок валявся під її ногами. Пасма поволі підіймалися нагору, все вище – оточуючи її голову дивним полум’яним ореолом. А вона дивилася – дивилася своїми чорними очима прямо на вовка без жодного страху.