Розділ 29. Вовче лігво

Страх, який відступив раніше, зараз нахлинув на мене новою, зовсім несподіваною хвилею. 

– Що ти тут робиш? – стиха мовила я, долаючи останні кроки, що відділяли мене від тьмяної Фаїнової фігури. Та я не встигла запитати ще щось – він несподівано притягнув мене в обійми, стискаючи лопатки, руки та плечі так сильно, що ледь не захрустіли кістки. 

– Тебе шукаю, звісно ж! – сказав він, наче й не намагаючись стишити голос. На його губах знову розпливлася знайома посмішка, цього разу зовсім недоречна. 

– Навіщо?

Запитання вийшло сухим і морозним, як січневий день. Фаїн аж відступив від мене, втупившись у моє лице так, наче воно раптом стало незнайомим. 

– Ніч надворі, – майже розгублено сказав він. Тоді непомітно переступив на іншу ногу, збрижившись від приховуваного болю. – І я почув вовків. А тоді Ютта–

Я не дала йому договорити – приклала долоню до рота, змушуючи затихнути. Фаїн спробував вирватися з-під моєї руки – інстинктивний рух, якого він, певно, й не усвідомив – і я подалася до нього, притискаючись усім тілом, аби знерухомити. Світло в долонях зіллєвара згасло.

Я знову чула цей шерех. Надто близько. 

І Фаїн, певно, почув його також – бо завмер, втупившись у мене блакитними, а зараз майже чорними очима. І щось ще було у виразі його лиця, коли він дивився на мене – та я була надто заклякла, надто напружена, аби справді зрозуміти.

Його тіло, попри скалічену ногу, було гарячим і міцним, і я відчувала його загартовані в’язи навіть через кілька шарів лляного одягу. Один з подихів чоловіка осів на моїй шиї, вкриваючи її дивними мурашками передчуття… чогось, а я знову проти волі вдихнула його запах – пічного попелу й вишень, до сезону яких лишилося ще кілька місяців. 

Вовки – якщо це були саме вони – почали поволі рухатися геть. Принаймні, я більше не чула жодного поступу м’якої лапи чи ледь помітного, тихого гарчання. Я повільно відступила від Фаїна, забираючи руку від його лиця. 

Чомусь в голові паморочилося – але я примусила себе зібратися та зосередитися на справді важливому. 

– Дарма ти прийшов, – мовила я, опускаючи очі на землю. 

Фаїн поряд напружився й стиснув щелепу. Я помітила, що поглядом він втупився у мою руку, якою я все ще стискала яскір, тож швидко заховала його у кошик.

– Бодай раз ти можеш просто бути вдячна? – почав він роздратовано. – Я прийшов, аби врятувати тебе, а натомість отримую–

Я нарешті знайшла її – довгу скручену палицю, що колись була гілкою вільхи. Підняла її, зважила в руці, а тоді простягнула Фаїнові – слугуватиме за ціпок. 

– До крамниці – ще три милі. Як ти взагалі дійшов так далеко? – запитала я, ігноруючи його останнє запитання. 

– Бо думав, що ти у небезпеці, – гавкнув він, намагаючись водночас шепотіти. Та я знала, що цього було недостатньо – невдоволені відголоси його слів розліталися між деревами й чагарниками. 

– Ти помилився. 

Я підняла його руку й закинула собі на плече. Фаїн спершу спробував відсторонитися, та варто йому було наштовхнутися ногою у темряві на перший корінь, як він скористався і ціпком, і моїм плечем. Сили, які він мав до того, коли шукав мене, начебто раптом його покинули. 

Краєм ока я бачила гримасу болю, що спотворила його лице, та не стала нічого говорити. Навіщо він прийшов? 

Зрештою запитання не вдалося втримати. 

– Відьма не може постраждати у лісі. Ти не міг цього не знати. Навіщо ти прийшов? 

Я намагалася тримати голос холодним, пустим – аби не пропустити все те сум’яття та тривогу, що відчувала всередині. Навіщо він прийшов?.. 

Фаїн навіть не повернувся до мене – уважно вдивлявся собі під ноги, аби не впасти. Та це не завадило йому відповісти: гострішим, невдоволенішим голосом, ніж мені доводилося чути раніше:

– Ти не відьма. Не пройшла ініціації. Не маєш ліцензії. Як ти захистиш себе?

Тепер вже я повільно видихнула через стиснуті зуби. Попри бажання спинитися й почати з’ясовувати стосунки, я тільки перехопила Фаїна за спину міцніше й продовжила крок – одна Гелена знає, скільки часу в нас лишилося, поки повернуться вовки. 

Що він так вхопився у ту ліцензію? Думав, що вовки, як побачать її, розвернуться геть? 

– Мені не потрібна ініціація, аби бути у безпеці, – заперечила я стиха. – Бо я знаю, як поводитися серед рослин. І не ходжу вночі з раною та магічним світлом, як повна дурепа. 

Останні слова виявилися жовчними та жорсткими – навіть мені самій. Та часу на те, аби щось додати, я не мала: вовки завили знову. Один – далеко, а ще кілька – значно ближче, ніж я очікувала. 

Фаїн раптом спинився, попри те, що я намагалася щосили тягти його далі. Плече мені вже боліло від його насправді немалої ваги, та я зовсім не зважала. 

– Стій, Алтеє, – нараз зронив він, важко припадаючи до найближчого стовбура. Він ледве дихав, лице його зблідло так, що ледь не світилося у темряві, як той місяць. 

– Відпочинеш потім, – тихо прошипіла я, намагаючись знову перехопити Фаїна – цього разу перебираючи на себе ще більше від його ваги. Якби я могла понести його – саме так і зробила б, та моїх сил на це точно не вистачало. – Зараз потрібно забиратися звідси.