Розділ 28. Таємниці лісу

Мамо, я не повернуся, що б ви там не говорили. Я тепер заміжня жінка. У мене дитина. І я зроблю все, аби Алтея Яснівця в очі не бачила. Тому не пишіть більше. 

Аврора Лесик у листі до Агнії, двадцять шість років тому. 

✿ ━━━━━━  ☘☘☘  ━━━━━━ ✿

Я ступила на лісову стежку з першими місячними променями, відчуваючи вдоволення. Під час кожного кроку кишені не брязкали, ні, але приємно відтягувалися донизу мідними й срібними монетами, що я отримала у Просянці. 

Кошик же, на противагу, зовсім спустів – лишилося тільки одне зілля від лупи та дві настоянки тверезості, що я захопила скоріш на всяк випадок, ніж справді сподіваючись їх продати. З вигляду деяких чоловіків, що сиділи за великим столом в центрі села, коли я з’явилася по обіді, в Просянці тверезість була зовсім не тією якістю, що цінувалася передусім. 

Та біда зробила мешканців Просянки досить байдужими, аби вони не зважали на те, що я не вмію гарно говорити, чи що не знаю, коли потрібно посміхнутися у відповідь. Вони скупили усі зілля, щойно побачили, що вони справді працюють, і повідомили, що замовлять ще. Мені цього було більш ніж достатньо. Певно. 

Стежка від Просянки до Яснівця була тонесенькою, ледь помітною вим'ятістю у траві, якої ще сьогодні вранці не існувало – бо я, здавалося, була першою людиною, яка пройшла цим шляхом з самого кінця зими, коли сніг нарешті стік потічками з гірських вершин. Дорога була непроста: іноді мені доводилося підхоплювати палицю і спиратися на неї, як Фаїн на свій ціпок. 

Коли я з важкістю подолала черговий крутий підйом, пораділа вкотре, що не погодилася на пропозицію Фаїна супроводжувати мене. Я бачила, з яким прихованим болем він підіймається навіть на другий поверх крамниці, а що вже говорити про вкриті слизькими мохами та підступними коренями тваринні стежки?

Від думки про Фаїна в голову відразу ж прослизнуло видіння його лиця. Блідого, трохи сполошеного і завжди ніби злегка здивованого: наче світ щомиті відкривав йому якусь нову таємницю. Та останніми днями я відчувала, що щось змінилося. 

Він дивився на мене спідлоба, зиркав, коли думав, що я нічого не бачу. А я, скільки б не прокручувала у голові кожну розмову з ним, не розуміла, чим могла його образити. Навпаки ж, наче намагалася вгодити – відсадила журавець на дальню частину пагорба. Заодно й зібрала корінці, що вже досихали на підвіконні крамниці. Вже за кілька днів можна буде зготувати збір від нежитю та гнійників… 

Я похитала головою, повертаючись думками до зіллєвара. Водночас озирнулася невпевнено: в лісі вже остаточно стемніло, і орієнтуватися ставало все складніше. А ще він наче намагався заплутати мене: іноді мені здавалося, що дерева наче танцювали, змінювали положення. 

Як-от та вільха, що ще зовсім нещодавно була переді мною, а тепер раптом опинилася зліва. Чи це я розвернулася й сама не помітила?.. 

Я озирнулася різкіше, ніж планувала, і монети в кишенях таки задзвеніли. Нарешті зможу заплатити Фаїнові – та й то гідно, а не ті мідяки, що пообіцяла спершу. Вільхи та сосни знову перемішалися перед очима. Та що ж це таке?.. 

Всередині з’явилося відчуття, яке раніше ніколи не турбувало мене в лісі: тривога. Страх. Майже паніка, що холодним потом поповзла від лопаток до самих ямок на спині. Пальці заледеніли. Вуха вловлювали найменші шерехи та перетворювали їх на шалений гуркіт, що супроводжувався звуком биття мого власного серця – таким голосним, що почути міг би будь-хто. 

Я мала бігти! 

Серце загупало так шалено й швидко, що перед очима затьмарилося. Ноги самі ступили перші кроки, а тоді я вже летіла вперед, не розбираючи дороги. Летіла?.. 

Варто було вискочити на невелику галявинку серед лісу, оточену вільшиною, я зачепилася об якийсь корінь та впала, роздираючи коліна в кров. Шкіра запекла, гарячі цівки потекли по ногах, але якимось чином я відчула смак цієї крові у роті – певно, прикусила язик – і саме він мене отверезив. 

Це був ліс. Звичайний ліс, нехай старезні вигини дерев освітлювало й не сонце, а інше світило. Мені до того ж більш звичне – бо переважну кількість трав доводилося збирати саме під місяцем. Чого ж я перелякалася?.. 

Обережно опустила погляд на руки – очікуючи побачити, що вони вкрилися чи кров’ю, чи пір’ям – але натомість помітила, що навколо пальців, суглобів та зап’ясть обплелися десятки тонких, ледве помітних ниточок. То були не справжні нитки, а тільки чари, чи то радше тінь від старої магії, що ще витала серед столітніх дерев. 

Вона звивалася навколо мене, викривлювала простір навколо, звертала шию у протилежний напрямок від того, що був потрібний мені. І саме ці зелені паростки, в яких вже давно не було нічого живого, і були винні у тому, що я тепер лежала серед каміння, моху та свіжої трави, без жодного розуміння, в якому боці шукати крамницю та Яснівець. 

Під моїм поглядом, з якого щосекунди щезала паніка, сухі нитки чарів потяглися далі й далі, обплітаючи руку міцніше, притискаючи її до землі. Та тепер, коли я бачила їх, розуміла їх, вони були безсилі. Вони нічого не могли вдіяти, коли мій розум був ясний, а не отруєний страхом. 

Мовчки я торкнулася першої нитки та підчепила її нігтем. Це ще не були чари, але щось на межі: я відчула, як моя власна сила всередині підняла здивовано голову, потяглася несміливо пагонами догори, до пальців, та була обережна. Знала, що я цього не дозволю.