Розділ 27. Просянка

Я ще раз перевів очі на карту, а тоді на Алтею. Вона жартувала? 

– Навіщо?

– У селі пройшов град, і мої зілля можуть згодитися. Чи готова нова партія? 

Я повільно кивнув. 

– Добре. Склади мені їх у кошика, і можеш завтра братися за нову. Будемо сподіватися, що вона й справді знадобиться. 

Я підтиснув губи. Чому я знову сподівався на подяку за роботу?.. Мав би вже зрозуміти, що швидше демонів вимір вимерзне, ніж Алтея зголоситься сказати добре слово. 

Вона ж тим часом обережно прокладала маршрут пальцем. Кілька лісових стежок губилися дорогою до села, і єдина справжня дорога простягалася біля залізниці далеко на південь. 

– Ти нізащо не встигнеш туди сьогодні, – заявив я. – Дорогою це… сімнадцять миль, Алтеє! Ти ледве встигнеш дійти туди до ночі! Де ти будеш ночувати?.. 

На її лиці не відбилося навіть тіні сумніву. 

– Вдома, – заявила вона. – Бо до ночі я вже повернуся. Рушу через ліс коротким шляхом. 

Через ліс короткого шляху не було. Там взагалі не було шляху – тільки болотисті зарості, кілька маленьких річок, між якими простягалися десятки водопійних стежок кабанів, вовків та решти тварин, з якими точно не варто стикатися наодинці. 

– Ти зараз жартуєш? – запитав я, хоч вже й знав відповідь. Алтея навіть не підняла до мене очей. – Тоді я йду з тобою. 

Я сказав це ще до того, як обдумав. Та це рішення було єдиним – як я, лицар корони, міг відпустити її саму? Я знов подивився на Алтею, намагаючись уникати її непорушного лиця: вона була сильна, так: все ж роки фізичної праці з рослинами давали свої плоди. Та все ще залишалася невисокою, без чарів. 

…і нехай навіть в неї не було ліцензії гільдії, вона все ще якось залишалася моєю відповідальністю. 

Та Алтея, здавалося, зовсім не відчувала вдячності. 

Вона тільки підтиснула губи й подивилася на мене спідлоба, наче щось оцінюючи. 

– Ні, – тільки й сказала вона, наче відрубала. А тоді підхопила карту й попростувала до будинку. Я ж підняв брови та кинувся за нею, залишаючи позаду й обід, і записник. 

– Що значить – ні? – перепитав я. – Я не відпущу тебе саму! Це ліс, там небезпечно! 

Алтея спинилася посеред стежки так різко, що я ледь не збив її з ніг. 

– Я не плачу тобі за супровід лісом, – витримано відмовила вона. – І я його не потребую. Я майже десяток років провела в лісах, і, запевняю тебе, можу впоратися з небезпекою. 

Я підтиснув губи. Звісно, вона вже була й у крейдяному лісі того разу, коли ходила за травами. Але… Які б знання вона не мала, усіх небезпек уникнути неможливо. А вона не могла навіть скористатися чарами! 

– Добре, гаразд, – все ж погодився я, коли Алтея відновила крок. В домі вона почала сама складати у кошик потрібні зілля, перевіряючи кожне з них на світло. – Але супровід однаково не завадить. Там є хижі тварини, знаєш. 

– Тим паче я маю рушити без тебе, – безбарвно пробурмотіла Алтея. Вона закінчила з зіллями й перейшла до трав. Її руки працювали так швидко, що я й не встигав за ними слідкувати. 

– З чого б це раптом? – я ледь не бовкнув про те, що чудово міг захистити себе і взагалі вже давно був лицарем короля. Ось тільки лицарем був Авран Ф. Латірус, а не Фаїн Дурман. 

Алтея виразно опустила погляд на мою ногу і ціпок, який я стиснув у долоні так, що та побіліла. 

– Я йтиму пішки, а ти мене тільки сповільниш, – зрештою сказала вона.

Ще мить я мовчав, стискаючи ціпок. 

– ...зрозумів. Сповільню. 

Алтея навіть не озирнулася до мене, коли я відійшов у куток крамниці й сів на стілець. Нога через біг за Алтеєю й справді боліла, та слова її пекли дужче. Втім, я не видавав і звуку, аж поки вона доскладала усі трави в кошик, взяла із собою щось на обід, налила у відносно чисту пляшку води, а тоді рушила до порогу. 

– Не чекай на мене, – сказала вона, – я повернуся пізно. 

Я кивнув. І вже знав, що це брехня – звісно ж, я на неї чекатиму. Алтея вже майже вийшла – двері за нею причинилися, залишаючи мене у розсіяній тіні, але потім розчахнулися знову. 

Я підняв до неї очі, а вона застигла на порозі, наче й сама не знала, навіщо повернулася. Дивилася на мене мить розгублено – вираз, зовсім їй непритаманний – а тоді стримано сказала:

– Відпочинь добре, Фаїне. Ти гарно попрацював. 

Я застиг і дивився на неї, не кліпаючи. Наскільки я бажав, аби Алтея нарешті сказала щось добре про мою роботу, настільки ж виявився не готовим до цих слів. І коли розгублення нарешті відступило, а я спромігся на яку-не-яку відповідь, травниці й слід остиг. 

Я підійшов до порогу, спираючись на ціпок навіть сильніше, ніж зазвичай, і провів Алтею очима – вона бадьоро спускалася пагорбом, без сумнівів наближаючись все ближче до лісу. Скоро її тонка постать зникла за першими тонкими ялівцями та соснами. 

☙ ━━━━━━  ☘☘☘  ━━━━━━ ❧

Весь день я намагався не думати про Алтею. Перебирав пошту, що прийшла зі столиці – усе з гільдії, і нічого – про відьму. Я очікував, що усі мої помічники, підлеглі та підлеглі помічників будуть писати кожного дня, вимагаючи уваги й допомоги з найменшими завданнями – втім, виявилося, що усі чудово могли впоратися й без мене.