Розділ 26. Радості зіллєваріння

Зі мною все гаразд! Моя нога все ще передбачає погоду, але болить не так сильно. Передавай Дарієві вітання і скажи йому, нехай також пише. Приписки під твоїми листами зовсім не рахуються! 

Справа зі старою відьмою, Агнією Лесик, не така вже й проста. Поки що лишатимуся у Яснівці – поки не дізнаюся все, що потрібно. Повітря тут хороше, а зілля… Ох, як давно я не варив звичайних зіль!..

Фаїн Латірус, за два тижні перебування у Яснівці.  

☙ ━━━━━━  ☘☘☘  ━━━━━━ ❧

Фаїн

Покидати зіллєварню не хотілося – зілля пташиного росту вже майже скипіло болотяними бульками, і настав час його дистилювати – непростий, але захопливий процес, яким я не займався ще з часів навчання в академії. 

Краплі почали повільно стікати через спеціальний отвір у казані, проціджуючись крізь паперові й магічні фільтри. Але сонце за вікном вже зійшло досить високо, аби я знав: час готувати обід. 

Алтеї я не чув з самого ранку: коли я прокинувся, її вже й слід остиг. Я не помітив її й у садку, де зазвичай вона проводила свій вільний час, і на сусідньому пагорбі чи на околиці лісу, де вона останнім часом робила замальовки місцевих рослин у великий шкіряний записник, що більше нагадував цеглину. 

Не те щоб я за нею підглядав… 

Від однієї думки про Алтею рука сіпнулася, і я ледь не пролив цінний, шиплячий концентрат на підлогу. Вона була така… 

Холодна. Закрита. Відсторонена. 

Не подякувала мені жодного разу за усі зілля, які я варив. Сприймала все, як належне – наче надто звикла бути дворянкою, якій усе в житті підноситься на срібному блюді. 

Я похитав головою і накинув на казан закляття стазису. Працювати й думати про наступницю Агнії Лесик не виходило. А вона ж точно мала бути звичною до меншого! 

Я, й сам того не усвідомлюючи, почав міряти маленьку зіллєварню кроками, намагаючись вкотре за останні тижні розгадати загадку на ім’я Алтея Лесик. Кілька днів тому, варто було усвідомити, наскільки цінною була сировина, що принесла мені Алтея, я надіслав кілька листів до гільдії. 

Щось мені підказувало, що попри відсутність ліцензії, Алтея таки мала до неї якийсь стосунок – можливо, продавала трави кільком з моїх зіллєварів? І що значили ті її слова про те, що її трави годилися й для короля? 

Перебільшувала? Та варто було згадати строге, просте лице Алтеї, її невигадливу косу на голові, просту сіру сукню – і навіть припущення про те, що вона може красномовно перебільшувати, одразу ж розвіювалося. Але відповіді ще не прийшли, і зараз залишалося тільки чекати. 

Я вийшов із зіллєварні та навіть не став причиняти за собою двері: ще після першої крадіжки дуже обережно наклав кілька заклять: бо діра у стіні нікуди не поділася, хоч Алтея й планувала закрити її за першої ж нагоди. 

А справи в неї йшли… кепсько. Якщо й була бодай одна людина, менш придатна для того, аби стояти за прилавком та приманювати гостей, я поки що її не зустрічав. 

Чи... зустрічав. Та про ту одну-єдину мимобіжну зустріч з Агнією Лесик, під час якої вона примусила мене дати обіцянку, наслідки якої я саме зараз розгрібав, я намагався забути. 

Повільно почав підійматися сходами, намагаючись якомога менше згинати ногу. На четвертій сходинці навіть затримав дихання: вона зазвичай так скрипіла, що могла провалитися під моєю вагою кожного разу, коли я на неї ступав. 

Та… цього разу нічого не трапилося. Я здивовано опустив погляд і помітив нові мостини з новими, лискучими цвяхами. Сходи стояли заметені й натерті до блиску. Не інакше, як робота Алтеї. 

Я бачив, як вона вчора вишукувала молоток, та навіть не думав, що її умінь стане на справжній ремонт сходів. І це дратувало. Вона мене дратувала, і я ніяк не міг зрозуміти до пуття, чому саме. 

Можливо, через те, що вона іноді наче зовсім не зважала на мене – ходила у якомусь своєму світі, серед рослин і трав, і вони були єдиним, що її цікавило. А коли вона дивилася на мене… Свята Гелена, це було навіть гірше! 

Її темні очі наче пронизували кожну клітинку тіла, пускаючи дрижаки від хребта до кінчиків пальців. І я червонів! Як якийсь школяр, а не дорослий чоловік, колишній лицар короля. 

А вона наче й не помічала. Але… 

Одного ранку вона залишила на столику біля ліжка настій проти головного болю, коли тільки помітила, що я мружуся від надто яскравого сонця. Іншого дня витратила години на те, аби пересадити зарості смердючого журавця з-під вікон зіллєварні – і все через те, що я згадав за вечерею, що мені не подобається запах. 

Але вона не очікувала подяки, а коли отримувала її, трималася так стримано й сухо, що я знову губився і ледь не тікав геть, до зіллєварні. 

На обід я знову запік хліб, зварив до нього полуничного джему – ті Агнієві суниці й справді не закінчувалися; скільки я б їх не рвав, на ранок їх ставало, здавалося, тільки більше – порізав пів головки сиру та налив молока у глиняний зачарований глек. 

Поки виносив усе це в садочок, згадав дивину, яка сталася у Яснівці вранці. Снідати було нічим: Алтея так і не сходила до крамаря, наче пропустила мої слова повз вуха. Тож довелося самому спуститися до села.