Розділ 25. Боязні селян

– Готово, Зело, – пробасив він. – Дров матимеш до самої зими. Ось тільки нащо вони тобі перед літом? 

Зела ліниво потягнулася до дзбанка молока, а тоді наповнила ним третій кухоль. Махнула рукою чоловікові, аби він сідав на лаву поряд зі мною. Дроворуб кивнув, та перш за все пішов до бочки з дощовою водою, аби вмити руки та лице. Накинув таку саму лляну просту сорочку й сів поряд. 

Пахнув він потом, полином і свіжим деревом.

– Не твого хлопського розуму справа, – відрізала Зела, та звучало це смішливо, дружньо. Дроворуб тільки відмахнувся та припав до чашки, випиваючи пів кухля за раз. 

Тоді він повернувся до мене та простягнув мені велику мозолясту руку. 

– Тур, – представився він. – А ти, певно, нова відьма? 

Я стиснула його долоню – потиск був такий, наче пальці захопило лещатами. В грудях почало розливатися знайоме вже роздратування. 

– То це всі вже знають, що я відьма? У Яснівці зовсім немає нових лиць? 

Я хотіла б, аби мій голос звучав привітніше, та день не задався з самого початку. Втім, на лиці Тура не відбилося невдоволення. Він тільки трохи підняв брови, а тоді взявся до налисників у третій мисці, на яку я спершу й не звернула уваги. 

– Нових людей тут і справді небагато, – зауважив він. – Та я впізнав тебе, бо мені розказала про тебе все Геста – смаглява шкіра, руде волосся, чорні очі й… – він виразно подивився вниз, на мій одяг. – …сукня. 

За цим словом точно ховався якийсь епітет, і то неприємний. Я знову з подивом зиркнула вниз – тільки аби виявити, що сукня в цілковитому порядку: усі ґудзики ретельно застібнуті, жодної плямки чи залому, все напрасовано й чисто. То в чому була проблема? 

А Геста… Звісно, я знала, що вона розповість усім односельцям про відьму, щойно випаде нагода, та тут я помітила щось інше: варто було дроворубові згадати ім’я жінки, як його обвітрене, сильне лице враз стало м’якшим, наче ще добрішим. 

– То моя дружина, Геста, – тільки підтвердив мої підозри він за кілька митей. А тоді він насупився. – Вона ж пішла до тебе вранці на пагорб, аби попередити про… оцю помаранчеву біду. Невже ви не перетнулися? 

В мене по руках пробігли дрижаки – я пригадала, як Геста бадьоро крокувала до мого дому – а тоді пригадала, як я гайнула в малинник, аби жінка мене не помітила. По лицю відразу ж почали розповзатися червоні плями. 

– Певно, справді розминулися, – все ж стримано сказала я, намагаючись приховати лице за вже майже пустою чашкою з молоком. Потрібно буде якось виправитися перед Гестою – вочевидь, вона й справді була просто привітна та надто добра для свого ж блага – а я в якусь мить запідозрила у її діях підступ. 

В думках вже промайнули трави, які можна буде скласти у чайний збір для жінки. Трохи чебрецю, трохи липи, зозулинця й дерену… З думок мене виштовхнула Зела:

– Досить теревенів, – вона махнула рукою, наче перерізаючи наші балачки. – Тепер про важливе. Дарма ти не прийшла до мене одразу. 

Я хотіла стриматися, та слова зірвалися наче проти волі. 

– Мені не потрібний дозвіл, аби відкривати крамницю. 

Я очікувала, що Зела розізлиться – чи що це зробить Тур. Та ні, вони обидва сиділи, наче й не почули моїх слів. 

– Та звісно ж. Відьмам взагалі, здається, не потрібні жодні дозволи, – сказала Зела. Трави у її люльці все ніяк не закінчувалися, і кільця диму підіймалися все вище й вище у небо. – Ось тільки селяни відьом не дуже люблять. Дружба зі мною – це наче запорука для селян, що до відьми можна ходити, і вона з набагато меншою ймовірністю перетворить їх на ропуху. 

Я набрала повітря в легені, аби заперечити, а тоді повільно, важко зітхнула. 

– Я в житті не перетворювала нікого на ропух, – пригнічено зауважила я. – І не планую цього робити. 

Зела розтягла свої сухі, теж зморшкуваті губи у посмішці. 

– Чудово. Та ти натомість третину села зробила помаранчевою. 

– Не я, – знову запротестувала я. – Крадії. І ефект, якщо вірити Фаїнові, зникне вже за кілька днів. 

– Неважливо. Селяни не знають, а тепер, навіть коли дізнаються, однаково будуть ставитися з підозрою, – голос Зели звучав безкомпромісно. – Ти вже, мабуть, помітила, що крамниця стоїть пуста. 

Хотілося б мені заперечити, та за усі дні до мене справді завітало всього троє людей, і одним з них був посильний від якогось багатія, що хотів викупити крамницю.

– Але ж Агнія перетворювала на жаб кожного третього, – обурено зауважила я. – Вона була значно грубіша за мене. Ніколи не мала потрібних зіль у наявності, постійно плутала замовлення, була така… – я покрутила слова на язику, шукаючи доречне. Згодом зупинилася на нейтральному і досить применшеному: – непрофесійна. 

Тур поряд пирснув собі у вуса, але нічого не сказав – та я здогадувалася, про що він думав. Агнія була не просто непрофесійна – вона була злостива, мстива й іноді просто зла. 

Я ж себе такою не вважала. А те, що не терпіла людської дурості, за недолік також не записувала. 

– Вони бояться тебе не тому, – м’яко, наче пояснюючи щось дитині, сказав Тур. І тільки коли я почула ці майже батьківські нотки у його голосі, зрозуміла, що він же таки й справді набагато старший від мене – і у вусах, і на скронях в нього вже пробивалася сивина.