Розділ 24. Зела

Трава перед моїми ногами наче розступалася – прибрати цю випадкову магію я вже кілька років не могла навіть за усього бажання: вона хоч так шукала виходу. Зелене поле колихалося від поривчастого, перемінного вітру, а над похиленою хатинкою підіймався димок – з люльки, що в руках тримала стара. 

– Щось ти довго, відьмо, – почувся скрипучий жіночий голос, варто було мені вийти на мощену камінням стежку біля дому. – Я чекала тебе ще кілька днів тому.

Я завмерла на середині кроку. Що значить – чекала? 

А тоді знову подивилася на жінку, цього разу пильно й по-справжньому. Її світлі, майже білі очі втупилися в мене й зовсім не виглядали так, наче колір зумовила сліпота. Білосніжне волосся хвилями спадало до пояса, не зібране у навіть найпростішу зачіску. Одяг зовсім не привертав уваги: то були якісь закручені навколо тіла землисто-зелені тканини без жодних візерунків чи фасону – я навіть не могла визначити, чи справді то була сукня. 

А ось лице… Розгледіти на ньому щось, крім очей, було надзвичайно важко – все воно було вкрите зморшками так рясно, що я мимоволі здивувалася, як та шкіра взагалі трималася на обличчі. 

А тоді жінка заговорила, витягнувши з рота люльку, і я помітила, що рот її – повний зубів, а пальці, хоч і кістляві, та все ж дивовижно рухливі, як для такого поважного віку. З усіх людей, що я знала у селі, була єдина, що підходила під цей опис – Зела, голова Яснівця. 

– Сідай, сідай, – Зела махнула рукою у напрямку стола коло неї та ще одного стільця – чи радше довгої лавки, на якій могли вміститися принаймні п’ятеро людей. – Ти ще й гостинець принесла. Молодець. 

Я навіть не встигла нічого сказати чи зробити, коли Зела вихопила з моєї руки кошика та відразу ж зазирнула всередину. Вона пробіглася пальцями по небагатьох продуктах, що там опинилися, а тоді почала спритно виставляти їх на столі. Не чекаючи від мене жодного слова, вона піднялася та зайшла до хатини. 

Я ж не наважувалася заперечити. Щось було у Зелі – не сила, а якась велика, суттєва присутність, що робила усіх навколо меншими та зовсім не такими впевненими у своїх словах. До того ж, – подумала я з досадою, – я вже достатньо зіпсувала стосунків із селянами для одного дня. Налаштовувати проти себе ще й голову села, нехай я навіть й не розуміла, що цей титул взагалі означав, було б великою помилкою. 

Думками я все ще була в селі – чому ті чоловіки шукали мене? Тепер, коли я вже не тікала, а могла спокійно думати, це справді дивувало. Якщо вони вкрали зілля, мали б відчувати сором, а не злість, навіть якщо вони подіяли не так, як очікувалося. Та і як зілля опинилися й у дружини крамаря, і у трьох робітників? Щось тут було не так, і я все ще не могла збагнути, що саме. 

Не пройшло й хвилини, як стара повернулася – в руках вона дивовижним чином утримувала три кухлі, кілька тарілок, миску, наповнену якоюсь їжею, та ще й деко з пирогом. 

Все це вона без жодних видимих труднощів вмостила на столі. Тоді налила з мого дзбанка молоко у чашки та підсунула одну мені. 

– Пригощайся, – привітно запропонувала вона, знову запахтівши люлькою. З неї вирвалося кілька колечок диму, що не розтанули у повітрі, а тільки підіймалися далі й далі, аж до високих сосен. – І пирога бери, полуничного. Сама виростила, ти тільки поглянь. 

Вона кивнула головою кудись за хату – на ділянку, що ховалася ледь не в самому лісі. Там був невеликий город, що не мав би існувати: у такій тіні, та ще й під хвойними соснами, не виросла б жодна рослина. А втім, зелень і трави на городі Зели, вочевидь, не знали про те, що мали б загинути – вони буяли та росли так густо, що було важко відділити одну рослину від іншої. 

Серед них я запримітила й полуницю, що вже викинула десятки ягід і рясно цвіла білим. 

Жінка врізала мені чималий шматок пирога та поклала на тарілку прямо перед моїм носом. Ранок вже перетворився на полудень, а в мене сьогодні ще не було тріски в роті. Та все ж я не могла почати їсти – бо погляд зачепився за козу, що стояла, прив’язана до кілка, трохи далі. 

Коза теж була помаранчева. 

Така яскрава і недолуга, що я спершу сприйняла її за дику лисицю. Але це точно була коза: вона повільно пощипувала траву і зиркала на мене недобре вертикальною зіницею. 

– Перше враження ти склала, боюся, не найкраще, – по-дружньому поділилася зі мною Зела, прихилившись до мене довірливо. – Подарувати селянам зілля – це гарний хід, особливо після того, як нагрубила нашим поважним дамам. 

В її світлих очах майнули веселощі – я не сумнівалася, що про “поважних дам” – отих двох, що хотіли купити в мене фарбу для волосся – вона була не кращої думки, ніж я. 

– Та наступного разу все ж переконайся, що в зіллях не буде… сюрпризів. 

Я стиснула кулаки, не відводячи погляду від кози. А тоді повільно розслабила пальці. Про що взагалі говорила Зела?

– Я нічого не дарувала, – глухо відізвалася я. – Жодних зіль – ні поганих, ні хороших. 

Густа біла брова старої зметнулася прямо до волосся, і вона видихнула ще одне кільце трав’яного диму. 

– Та невже? – запитала вона. – А звідки ж тоді ми взяли зілля? Цілий ящик на головній площі, покладений на столі пожертвувань. І записка – з твоїм же підписом.

Стіл пожертвувань? Я махнула головою, відганяючи бажання перепитати. А записка... Вона, здавалося, перекреслювала мою теорію про те, що зілля забрали діти. Щось мені підказувало, що вони б до такого не додумалися.