Розділ 23. Яснівець

З несподіванки я відступила на крок, стиснувши кулаками тканину своєї сукні. Як так? Я дивилася на жінку фермера – а це ж точно була дружина Інгвара, бо хто б ще звертався до нього “любий” – і намагалася зрозуміти, навіщо б їй красти настоянки. 

Її сукня була аж надто святкова, і точно недешева. Весь магазин ломився від їжі, і ці двоє точно не бідували – то що ж заважало їм просто купити зіль? А я ж подумала, що то були діти! 

Я підтисла губи, але змовчала. А що тут сказати? Все було ясно й так. 

– Пробач, сонце моє. Зараз я відпущу нашу нову відьму і все зроблю, – Інгвар посміхнувся мені, але тепер я вже знала, що мені не здалося – його посмішка таки вже не була дружньою. 

Але його поза наче залишалася відкритою, і він далі складав у кошика продукти. Щойно він заповнився до самого верху, він його прикрив і простягнув мені. Я ледь не похитнулася під несподіваною вагою, але не сказала ані слова – а дружина фермера все ще стояла поряд і мовчки дивилася на мене. 

Я не могла зрозуміти, що бачу у її погляді – але розкаяння там точно не було. 

Фермер тим часом підійшов до прилавка і пересунув кілька дерев’яних кісточок на рахівниці. Потім подумав і пересунув ще кілька, і ще. 

– З вас… – я потягнулася до шкіряного мішечка з грошима і тихенько струсила трьома срібними, що з запасом взяла із собою. – Два золотих і сім срібних. 

Моя рука завмерла на півдорозі до горла мішечка. Я глитнула, з важкістю подавивши бажання по-дурному перепитати: “Скільки-скільки?”. Бо ж мені точно не почулося. Я повільно перевела погляд на дружину фермера, а тоді зосередила погляд на кошику, повному продуктів. 

За два золоті та сім срібних можна було б купити запас продуктів на рік наперед. 

– Залиште тільки хліб і молоко. 

Фермер ледь помітно підняв брови, а тоді почав перераховувати щось на рахівниці знову. Його дружина тим часом взяла кошика і почала викладати з нього продукти назад на прилавок – не менш спритно, ніж це робив Інгвар. 

– Три срібні. 

Навіть це було надто багато – точно більше, ніж я була готова заплатити навіть за повний кошик їжі, але іншого виходу я не бачила. Та й… я вже відчувала, як червоні плями починають розцвітати на щоках – від сорому, злості й неможливості щось вдіяти з усією неприємною ситуацією, у якій я опинилася. 

І піти звідси з порожніми руками чомусь здавалося навіть більшим приниженням, ніж погодитися на відверто здирницькі ціни. Тож я напоказ відрахувала три срібні, відчайдушно намагаючись удати, що не віддаю усе, що маю при собі, і прийняла кошик з помаранчевої руки. 

– До побачення, – кивнула я, а тоді відразу ж попрямувала до виходу. Відповіддю мені було тільки мовчання. Я стискала ручку кошика так, що аж побіліли пальці, і не дозволяла собі розслабити спину, аж поки не опинилася за дві вулиці від злощасної ремісничої площі. 

Не те щоб насторожене ставлення фермера стало для мене несподіванкою. Я ніколи не була душею компанії чи людиною, товариства якої прагнуть усі навколо. Якщо на те пішло, то сама я прагнула тільки, аби мене залишили у спокої. 

І нелюбов місцевих – один зі способів, яким я можу отримати бажане. Зрештою, хороше ставлення зазвичай обертається такою кількістю проблем, що зовсім того не варте. 

Якби я раптом сподобалася людям тут, у Яснівці… Я боялася навіть уявити кількість очікувань, що звалилася б мені на плечі вже наступного дня. Тож добре, що цього не сталося. Добре. І я вже звикла бути сама. 

Але проблема полягає в іншому… Як я принесу додому Фаїнові тільки молоко та хліб? Ані овочів, ані круп, нічого, з чого можна буде приготувати обід. Зі злістю на фермера і на себе, що тільки зростала кожної миті, я зазирнула у кошик. 

…але він не був пустим. Принаймні, не таким пустим, як я очікувала. Так, там були хліб і дзбанок молока, але ще там залишився десяток яєць і баночка малинового джему, а ще – невелика в’язанка зелені. 

Я пригадала фермерську дружину – у її погляді наче не було того ж холоду і злостивості, що й у фермера. Можливо, так вона намагалася перепросити за крадіжку?..

А, втім, навіщо їй було красти ті кляті зілля зцілення взагалі? Я зітхнула і рушила тією ж дорогою назад. 

В мене був план знайти ще одну крамницю – бажано таку, де ніхто не впізнає мого лиця, відьомського походження та не знатиме мою бабцю – втім, останнє, здається, було абсолютно неможливим. 

Я звернула з основної дороги у провулок, де помітила кілька вивісок, та всі крамнички виявилися зачиненими – певно, через ранок вихідного дня. Але в одному вікні я помітила фігуру, і двері хряснули по рамі за кілька митей до того, як я встигла до них наблизитися. А зашторені вікна виразно давали зрозуміти, що стукати не варто. 

– Тільки побачу її, і тоді… 

– Та залиш й мені трохи, Гі. 

Голоси почулися позаду мене, басисті й низькі. Я озирнулася через плече – можливо, хоч якісь місцеві допоможуть мені зорієнтуватися у цьому клятому селі? Назустріч мені йшли троє чоловіків – високих, з м’язистими, сильними руками, точно загартованими важкою працею у полі.

Лиця в них були не надто привітні, але не це було тим, що змусило мене відвернутися та швидко піти геть у покрові піддашків будинків. Всі троє були помаранчеві – прямо як крамарева дружина.