Розділ 22. Крамар

Агніє, не приходь, благаю тебе. Останнє, що нам потрібно на святі – це аби когось знову перетворили на ропуху. Я прибережу для тебе шматочок пирога і занесу наступного дня. 

Голова Яснівця Зела у листі до Агнії Лесик, чотири роки тому. 

✿ ━━━━━━  ☘☘☘  ━━━━━━ ✿

Я прикинулася з першими променями сонця, що пролізли через незачинені штори та почали лоскотати ніс і ворушити волосся. Не хотілося навіть подовше ніжитися в ліжку, бо воно вперше за кілька тижнів таки було холодне.

Фаїн все ще лежав, як олов’яний солдатик, на самому його краєчку, наче навіть уві сні стежив, аби випадково не розкинути руки й не торкнутися мене. Тож я швидко підхопилася і, забравши чисту сукню зі спинки крісла, подалася до ванної. 

У джерельній воді, що з-під землі підіймав, певно, тільки частково законний артефакт, я сполоснула лице, перед великим мідним дзеркалом переплела косу та скрутила її у вузол на потилиці, а тоді вдягла свою сукню – найбільш нарядну з тих, що мала. Вона трохи відрізнялася кольором та була не сіра, як решта, а графітова. І на ній були ще сім ґудзиків, які точно призначалися для краси, бо практичної користі вони не несли взагалі. 

Востаннє глянувши у дзеркало, я кивнула своєму відображенню та подалася вниз. Дорогою спинилася. Сходи знову рипіли – четверта, шоста та дев’ята. І щоразу сильніше, мостини гнулися так сильно навіть під моїми легкими кроками, що кожне наступне підняття нагору могло стати фатальним. 

І якщо я могла просто не наступати на сходинки, то Фаїн… 

Швидко я зазирнула до сарайчика біля дому, де розшукала потрібні інструменти. Робота була неважка, та ускладнювалася тим, що я намагалася не шуміти, аби не розбудити Фаїна. 

Коли закінчила, на мить задивилася на сходи: серед мостин зі старого, вже майже білого від використання дерева тепер закралися часточки брунатного з металевими плешками цвяхів. 

Тоді я підхопила кошика, з яким не так давно ходила до лісу по трави, і, востаннє озирнувшись на сходи та спальню, де все ще безтурботно спав зіллєвар, вийшла на ґанок. Краще вже розправитися із неприємним завданням з самого ранку. 

Можливо, більшість селян спить, і я зможу непомітно дістатися крамниці фермера і так само непомітно прослизнути додому назад.  Сонце світило яскраво, але погода все ще залишалася весняною: вітер задував у лице та під спідницю, і мені доводилося мружитися, аби піщинки не залітали в очі. 

Через це я ледь не пропустила одиноку фігуру, що підіймалася стежкою мені назустріч. Вона дерлася пагорбом з таким ентузіазмом і жвавістю, що я відразу ж зрозуміла, хто ж то була: Геста. 

Я дивувалася, що вона не повернулася ще раніше, навіть попри мій більш ніж прохолодний прийом. А про нього я вже неабияк жалкувала – особливо після того, як Фаїн нагадав мені про мою ж негідну поведінку не менше, ніж десяток разів. 

Та зараз перетинатися з Гестою сили не було – я знала, що без мовчазної (а зазвичай дуже балакучої) підтримки Фаїна за плечем просто не зможу знайти потрібних слів, і тільки погіршу ситуацію ще більше. 

Тож щойно фігура почала з’являтися у полі зору – ще кілька митей, і Геста неодмінно мене б помітила – я чкурнула у найближчий кущ малини, на якому тільки-то почали з’являтися листочки. Сукня, певно, на диво добре злилася за кольором із землею, бо селянка пройшла повз, навіть не повернувши голови у мій бік. 

Я сиділа у кущі, споглядаючи за маленькою капустянкою, що перелітала з листочка на листочок, ще кілька хвилин, і тільки тоді наважилася вийти на стежку знову. За високою травою я все ще бачила світловолосу голову, що наближалася до мого будиночка, але не стала чекати, поки вона зрозуміє, що крамниця ще зачинена, а натомість вдвічі швидше припустила з пагорба вниз, до села. 

Я розуміла десь глибоко всередині, що вчиняю дурно і, можливо навіть, негарно, але зупинити себе не було сили. Вже перед самим початком села я примусила себе трохи сповільнити ходу, аби ніхто не думав, що нова пані Лесик бігає. Ще й такого удару моя репутація точно не переживе. 

Одним з перших, як і обіцяла Геста раніше, я проминула саме її дім – він весь був вкритий яскраво-зеленою черепицею, а за флюгер слугував вигнутий дракон з дерева – так майстерно вирізаний, що я на кілька митей спинилася, задивившись. 

Все її подвір’я вже стояло у зелені – такій самій безкорисній, як той букет, що Геста принесла мені. Гіацинти, півонії, троянди та тюльпани: ціла галявина квітів, з яких не можна зварити навіть найпростішого зілля. І навіщо тоді їх садити?.. 

Та дім Гести мене насправді не цікавив, тож я проминула вулицю з ним і ще трохи поблукала у пошуках торгових яток. Вони опинилися майже у центрі містечка – неподалік від чепурної площі з фонтаном, де вода виривалася з горла дракона. 

Купецька вуличка вся стояла заставлена мішками, бочками, овочами й фруктами у ящиках, і була зовсім пуста, хоч двері й були відчинені. Тож я зайшла до найближчої крамнички, обережно обдивляючись. 

Та дивитися там, відверто кажучи, не було на що – вона мало чим відрізнялася від будь-якої з тих, що я відвідувала у Ятрофі чи під час експедицій. Навіть фермер – невисокий, але дужий чоловік, що вийшов з бічних дверей, варто мені було опинитися всередині, повністю відповідав моїм очікуванням.