Розділ 21. Контроль

Вхопилася за одну валізу, почала копирсатися у ній. Та де ж вони? Де? Тоді полізла до наступної, почала викидати сукні та решту одягу прямо на ліжко, цього разу не турбуючись про акуратність. 

На самому дні валялися артефакти. Вже майже усі заповнені, а значить – повністю безкорисні. Я тремтливими й слизькими від поту пальцями вхопилася за флакончик з металевою кришкою, в якому ще лишалося трохи вільного місця. 

Почала швидко вливати в нього силу – необережно, надто поспішно; я вже не могла думати тверезо, відчувала, як зі спини пнеться пір’я, як руки лоскоче і їм стає все складніше утримати артефакт. 

За кілька хвилин магія почала відступати. Цього разу не у глибини свідомості, а у флакон. Вона заповнила його по вінця, але я цього вчасно не помітила, продовжила лити й лити силу, яка наче й не збиралася закінчуватися взагалі. 

Скло тріснуло. 

Розлетілося десятками уламків, і кілька з них застрягли у пальцях. Навіть коли біль досягнув голови, я все ще сиділа, наче заціпенівши, і не могла примусити себе щось зробити. Тільки тоді, коли двері рипнули, пропускаючи у спальню Фаїна, я наче відмерла. 

Швидко скинула під ноги залишки артефакту, намагаючись ногою замести його під ліжко. Я знала, що це практично марно – він точно мав відчувати магію, що вже поширилася всією кімнатою, нічим не контрольована. Кожне закляття у ній посилилося б в рази, і я тільки сподівалася, що Ангія ніколи не накладала на свою кімнату проклять. 

Я підняла очі на чоловіка, відчуваючи, як волосся на голові рухається, набираючи своєї звичної подоби. Під ноги впало кілька маленьких пір’їн, і я спробувала черевиком заховати їх під ліжко, хоч вже й розуміла жалюгідність цієї спроби. 

– Ти… – Фаїн підійшов ближче, і тепер його руки вже були порожні. – Все в порядку? 

Я кивнула, але брехня була очевидна. Я була настільки далека від “в порядку”, наскільки це було в принципі можливо. 

Фаїн сів поряд, змушуючи мене трохи зсунутися, аби тримати належну дистанцію. А чоловік, здавалося, взагалі не знав такого слова – його руки, коротке, як їжачі голки волосся, ніс постійно опинялися у моєму особистому просторі й справах, і він наче взагалі не бачив проблеми. 

– Ти їх таки добряче налякала. Я відчув сполох магії ще на підході до пагорба, – продовжив він зовсім безтурботно. – Навіть не знав, що ти на щось таке здатна. Певно, ще зовсім трохи, і ти таки зможеш пройти ініціацію. 

Мої плечі самі собою здригнулися. Ха. Зможу пройти.

Все моє життя протягом останніх десяти років крутилося навколо того, аби не допустити цієї ініціації. Пробудження магії несло те, що я бачила вже двічі та чого боялася найбільше – божевілля. 

Фаїн відкинувся на постіль та розкинув руки. Одна з них ледь не торкалася мого боку, і я чомусь відчувала її тепло крізь тканину, хоч він насправді мене й не торкався. 

– Але твоя техніка продажів – це щось… – протягнув він наче й весело, але під усім цим я відчувала ні що інше, як роздратування. Можливо навіть злість. – Так можеш аж надто легко налаштувати проти себе місцевих. 

Я фиркнула, але звук вийшов більше схоже на каркання, тож я змовкла. А за кілька митей все ж додала:

– Я й не хочу їм подобатися. 

Сміх Фаїна у відповідь був вже майже образливим, та коли я кинула косий погляд на його лице, я зрозуміла, що він хотів досягти саме такого ефекту. 

– Брехня. І якщо ти сама в це віриш, то мені тебе справді шкода. 

Він повільно звівся на ноги, намагаючись втримати рівновагу. Фаїна вело в один бік через поранену ногу, але цього разу він не спирався на свою палицю і навіть не кульгав, але йшов повільно. 

Коли двері за ним зачинилися, я ще сиділа на ліжку, стискаючи у руках залишки зламаного артефакту. 

✿ ━━━━━━  ☘☘☘  ━━━━━━ ✿

Крамниця залишалася відчиненою до часу, коли зійшла перша зоря, але ніхто так і не з’явився. Кілька разів мені здавалося, що я чула якесь дивне шарудіння у кущах – і навіть підозрювала, що це були ті діти, яких я прогнала раніше. 

Скоріше за все, ті самі, що поцупили зілля. 

Коли стало очевидно, що ніхто вже не з’явиться, я зачинила основні двері, навішавши на них – вперше за тижні перебування тут – великий важкий замок, що знайшла під прилавком ще раніше. Після цього у садок я перетягла два стільці, а Фаїн чарами виніс стіл. Ми разом накрили скатертину, я запалила кілька свічок, а Фаїн – чарівних ламп, а тоді він виніс вечерю. 

– Що це таке? – невражено запитала я, опускаючи ложку у густу вівсяну кашу, біля якої нічого не лежало – ані салату, ані м’яса, ані риби. Поряд зіллєвар примостив чайник з трав’яним настоєм та миску із полуницею – ось тільки за останні дні я з’їла її стільки, що вже й дивитися у той бік не могла. 

Фаїн всівся за стіл, і за легким помахом його пальця сторінки його чарівного записника почали перегортатися самі собою. Він же тим часом розправив на колінах серветку і з кривою посмішкою відповів:

– Усе, що в нас залишилося. Я казав тобі сходити за продуктами, пригадуєш?

Я ще раз перевела погляд на кашу та зітхнула. Що було найбільш неприємно, я справді пригадувала – Фаїн говорив про це неодноразово, та я, зайнята справами у крамниці, все відкладала похід у село до кращого часу.