Розділ 20. Чари шукають вихід

Вона вхопилася за капелюшка та так експресивно відкинула його, що шпильки почали розлітатися по всіх кутках крамниці. Мить я дивилася на них, намагаючись поглядом відслідкувати кожну та запам’ятати їхнє положення для подальшого прибирання, але потім набагато цікавіше видовище привернуло мою увагу. 

Волосся на голові у візитерки було… кучеряве і коротке. А ще – нагадувало за кольором рідкий жовток. Подекуди воно було попалене, наче кучерявим воно було не від природи, а від впливу дуже гарячих щипців і ще більш кривих рук. 

Я підтисла губи. Як можна не знати головного правила охайної леді? Ніколи, ніколи не намагатися зробити щось нове на голові у важливий день. Це матір змусила запам’ятати мене ще у дитинстві – і це також був один з дуже небагатьох справді корисних уроків, що вона мені дала. 

– Що сталося? – все ж запитала я. Не так зі справжнього інтересу, а скоріше аби дати собі ще трохи часу на пошук можливого розв’язання проблеми. 

І чекати на розповідь довго не довелося. Висока жінка виступила вперед, впираючись долонями у прилавок.

– Це все ти! Чому не надіслала нову порцію зілля для росту і фарбування? Агнія завжди робила все вчасно, – в цей момент я пхикнула, і жінка й сама зрозуміла, що зайшла у художніх перебільшеннях своєї історії аж надто далеко. – Агнія переважно робила все вчасно. А тут… зілля не було, і що нам лишалося робити? 

Вона подивилася на мене гостро, наче очікувала, що я зараз дам відповідь. Я ж тим часом намагалася відтворити у пам’яті усі полиці та шухляди, аби зрозуміти, чи був в мене засіб, що міг би зарадити у такій ситуації.

– Ми написали у цей новомодний каталог! Замовили зілля – і що? Ось результат! 

Вона вказала звинувачувально пальцем на голову іншої жінки, наче каталог належав мені, і це я справді була всьому провиною. А я ж тим часом вже здогадувалася, що саме пішло не так. 

– А щипці? Теж з каталогу? – поцікавилася я, тягнучись на найвищу полицю. Ось воно. 

– Звісно ж, ми намагалися приховати сліди ганебної помилки зіллєвара, – пояснила вища, підтиснувши губи та склавши руки на грудях. Я сильніше стиснула у руці зілля. 

– Я не впевнена, що була помилка, – зауважила я, намагаючись тримати голос спокійним. Бували такі люди – всі у них були винні, ось тільки ніколи не вони самі. 

– Як це – не було? – тремтливим голосом запитала низенька, обережно обмацуючи свою голову. – А це що тоді?

– У скільки разів ви розбавляли зілля, що вам привезли? – запитала я сухо, вже наперед знаючи відповідь. І мені навіть не довелося її чути, бо враз побіліле лице низенької підказало, що цю частину інструкції вона пропустила. Якщо й читала її взагалі. – Ось вам і причина. Зілля Агнії були зовсім не такими, як у решти світу. 

Решти цивілізованого світу, – ледь не додала я, але стримала язика. 

– Ну, її зілля подобалися мені більше! – плаксиво прошепелявила низька жінка, притискаючи до грудей свого капелюшка. – Краще б Агнія залишилася тут. 

Наголос у фразі був не на слові тут, а на Агнії – мовляв, я була у Яснівці небажаним доповненням. 

– Я теж не хотіла б, аби моя бабуся помирала, – крізь зуби проказала я, а тоді грюкнула зіллям по столу. – Два мідяки, і воно ваше. 

Одна з жінок, що з капелюшком, мала достатньо совісті, аби хоч трохи почервоніти, а вища тільки підхопила велику банку з зіллям та покрутила його в руках. 

– Воно… зелене, – невдоволено зауважила вона. – Що це?

– Зілля для росту, – сказала я. А тоді, під поглядами обох жінок, закінчила: – Гриви. 

Зілля полетіло на прилавок, і я ледве встигла його підхопити, інакше воно б точно розбилося на десятки друзок. 

– Ви у своєму розумі? Пропонувати нам… Нам! Зілля для худоби? Це так ви ставитеся до поважних громадян Яснівця? – голос високої жінки відбився від стін, і від його сили задрижали шибки та склянки. – Як ви взагалі могли про це подумати?!

Лице іншої панянки не виглядало таким вже й ображеним. Вона навіть зробила крок вперед та простягнула невпевнено руку до банки з кінським зіллям. Я сподівалася, що воно спрацювало б як слід. Зрештою, люди теж були тваринами, а деякі – ще й більше за інших. 

– Однаково вибору у вас немає – це єдине зілля, яке має приблизно схожий ефект, – сухо охолодила запал жінки я. Вона замовкла, а тоді насупила свої тонкі, як ниточка, брови. 

– А чому ж це так? Чому ви допустили, щоб в асортименті не було потрібного зілля? Який сенс взагалі від крамниці, як у ній нічого немає?

Звісно ж, це була брехня. Крамниця ломилася від зіль і трав – і я, і Фаїн працювали, не покладаючи рук весь цей тиждень, аби хоч трохи відновити її. Але я відчула, як кров починає підійматися до лиця, і не зуміла зупинити свої наступні слова. 

– Чому я допустила? Що ж, можете запитати про це у своїх односельців. Бо це вони розграбували усе, що тут було, винесли та знищили кожне зілля. Зруйнували дім, спаплюжили спадщину Агнії, згубили десятки важливих рослин…

Руки почали горіти, а голос став хрипким і нижчим. Це було небезпечною ознакою, і я це знала. Знала, а все ж не могла себе спинити. Обидві жінки дивилися на мене розширеними очима, і на мить в зіниці вищої я вловила своє криве відображення.