Розділ 19. Покупчині

Зело, стара ти карга, ще раз тобі пояснюю: якщо хтось дурний, що те дерево, має за свою дурість платити. Чари спадуть за тиждень, і ні хвилиною раніше. Передай тому довбневі, щоб менше зазирав у чужі вікна серед ночі. 

Агнія Лесик у листі до голови Яснівця Зели, шість років тому. 

✿ ━━━━━━  ☘☘☘  ━━━━━━ ✿

Наступного дня я не витратила навіть миті на те, аби сидіти за прилавком крамниці. Нарешті я зрозуміла, чому це місце було так погано обладнане: скоріш за все, Агнія ніколи ним не користувалася. А покупці точно не вишуковувалися чергою, тож не було жодного сенсу на них чекати. 

Натомість я обережно привіталася з Фаїном, що пив чай в садку і все ще перебував у своєму дивному настроєві, а тоді посунула до віддаленої частини саду, де Агнія вирощувала небезпечні рослини. 

Всі вони росли на самій межі – і в мене не було й найменших сумнівів щодо того, що Агнія зробила це навмисно – на випадок, якщо хтось надумає її обікрасти. Звісно, мені з них користі було не так багато; я майже не сумнівалася у тому, що Агнія за достойну плату могла й отруту зварити, але я мала інші принципи.

Втім, від повного вирубування рослин мене зупиняв суто дослідницький інтерес: як такі рослини ростуть на чарівній землі, у крейдяному ґрунті? Чи вдасться мені “одомашнити” дикі рослини, і що буде, якщо годувати їх природною магією з талісманів?.. 

Я не стала говорити Фаїнові про свої плани, а тільки засіла за просапування та прибирання сухих гілок і листя, що накопичилися на ділянці за кілька років, не менше. 

І коли вже садочок почав набувати більш-менш охайного вигляду, я почула стукіт і шум. Зазвичай я не звертала на це уваги: Фаїн все ще варив зілля, і все ще щось підривав, хоч і значно рідше, ніж спершу. 

Але цей шум був інакшим: невпевненим і наче навмисним. Це не був зіллєвар. 

Я підійнялася з колін і обтрусила сукню. Тоді переконалася, що з пучка на голові не вибивається жодна волосина, і поспішила всередину. Якщо цей В’язіль повернувся, цього разу я зволікати не буду: одне простеньке зілля, і він обросте грибами вже до вечора. 

Двері дому виявилися розчиненими навстіж, хоч я їх так і не залишала. Підтиснувши губи, я зайшла до крамниці – тільки для того, аби побачити, як дві пані вже дуже поважного віку схиляються над зіллями та обмацують їх руками. 

– Кхем, – прокашлялася я, намагаючись привернути їхню увагу. – Доброго дня. 

Жінки не виглядали присоромленими, хоч одна з них і випустила флакончик з зіллям, що дивом спинився на краєчку столу та не розбився. Інша ж тільки поправила свого гротескно великого капелюшка та подивилася на мене згори вниз, хоч й була насправді нижча на голову. 

– Хто ти будеш, любочка? – запитала вона так само зверхньо. 

Я подивилася на неї з вимушеною ввічливістю. І, бачать боги, давалася вона мені непросто. 

– Пані Лесик. А ви?..

Обидві жінки тепер подивилися на мене по-новому. Вони мовчали, і я за цей час роздивилася їх. Одна була висока й дуже худорлява, у пишній сукні, яку я й не думала коли-небудь побачити у селі. 

Друга ж мала набагато менше зросту та більше ваги, але сукня на ній була навіть пишніша і яскраво-червона. На голові – дивний капелюшок з цілим букетом квітів – такі носили дебютантки, коли мені було шістнадцять. 

У тиші я пройшла за прилавок, водночас знімаючи фартуха, з яким працювала у саду. 

– Що вам потрібно? – запитала я, а тільки тоді зрозуміла, що запитання прозвучало гостро та не дуже по-дружньому. – Я можу щось підказати? – додала я зрештою, намагаючись впустити в голос трохи тепла. Зрештою, це були мої перші клієнтки. Перші справжні клієнтки. 

Жінки перезирнулися між собою, а тоді перша, висока, веліла:

– Дай-но нам зілля для росту волосся. Ось те червоненьке, що Агнія варила. І швидше! 

Я з непроникним лицем відвернулася від них, шукаючи зілля, а жінка продовжувала говорити:

– Ми вже й так запізнюємося. Стільки часу витратили, поки чекали, як ти прийдеш! Невже так можна – залишати крамницю без нагляду?

І це я теж проігнорувала. Червоне зілля, якщо воно й було серед тих, що зварив Фаїн, мало б ховатися у самому низу шухляди, не на видноті. Хто б міг подумати, що селянкам знадобляться модні зілля краси? А я ж наказала зіллєварові наварити більше еліксирів для худоби й городу. 

Коли я втретє передивилася усі полиці на стелажах, а розмови двох базік перейшли на якусь невідому мені Аніку, що нещодавно скандально вискочила заміж за мельника, хоч і була обіцяна ковалеві, стало очевидно, що потрібного зілля у моїх запасах немає. 

– На жаль, зараз не можу допомогти, – сповістила сухо я, щойно вдалося вклинитися в паузу між лопотінням обох жінок. Вони вмить замовкли, насупившись, а тоді нижча вперла руки в боки. 

– Як це – не можете? – запитала вона вищим голосом, ніж раніше. – А хто ж тоді може? 

– Вибачте, – процідила я крізь зчеплені зуби. Ось чому я ніколи не представляла результати розвідок і досліджень на конференціях і зборах травників. Через мій абсолютний брак толерантності до дурних запитань і, звісно ж, відсутність ліцензії гільдії.