Розділ 18. Перший відвідувач

Це був чоловік. Високий, на вигляд сухий, як осиковий лист, з блідою, місцями обвислою шкірою. Він вступив у крамницю як людина, що вміє віддавати накази, а одягнений був зовсім не так, як решта селян, що мені доводилося бачити. 

Біла сорочка з мереживами – ідеально відпрасована. Поверху неї на плечах ідеально сидить темно-синій каптан, застібнутий на усі до однісінького ґудзики. Черевики зі шкіри, але не такі, які носять для роботи у полі, а міські. Можливо, вчитель, чи помічник якогось намісника?..

Я піднялася зі свого місця, обережно заклавши сторінку у книзі. Серце почало калатати, але я не дозволяла страхові проступити на лице. 

– Доброго дня, – голос звучав трохи вище, ніж зазвичай. 

Чоловік пройшов всередину і завмер, оглядаючи кімнату. В його очах застигло гостре, різке оцінювання, і я стиснула пальці на стільниці: попри усі мої зусилля привести дім до ладу, тут залишалося чимало роботи. Стіни все ще пашіли сирістю попри те, що дощу не було вже майже тиждень, а на килимі, що колись, можливо, навіть був артефактом, виділялося кілька плям і пропалених дірок. 

Чоловік не відповів. Він зробив ще кілька кроків вперед, опинившись прямо у плямі світла, що падало з вибитого Фаїном вікна. Тільки зараз я помітила його поважний вік – чоловікові мало бути не менше шістдесяти. 

– Я можу вам чимось допомогти? – знову запитала я, здійнявши брови. 

Чоловік ще раз обвів поглядом крамницю. 

– Ви – пані Лесик? – запитав він діловито, зупиняючись перед прилавком. Я помітила, що він не кинув навіть побіжного погляду на жодне з зіль, які я з таким старанням виставляла. Не цікавили його й кілька артефактів, що примостилися на шафі, і книги, які я склала на стільниці. 

Я повільно кивнула у відповідь на запитання. Мало б бути очевидно, враховуючи назву крамниці. 

Чоловік підтиснув губи та поринув у довгу мовчанку. 

– Скільки коштує? – нарешті мовив він скрипучим, на диво неприємним голосом. На мить я завмерла, насупившись. 

– ..що? 

Він невдоволено відкашлявся й повторив:

– Скільки коштує? 

– Коштує що? – в мені теж починало прокидатися роздратування. 

Чоловік потягнувся до свого коміра і поправив його, аби набути ще більше виправки. Він надувся, як та ропуха, і на якусь мить я побачила у ньому якісь схожі на ту ж таки ропуху риси – блідувато-зелена шкіра, плаский ніс і широкий тонкий рот. В голові пролетіла неясна підозра, але я її відразу ж відмела. 

– Крамниця, звичайно ж, – сказав він, наче я була справжнісінькою дурепою. 

Звичайно ж. 

Звичайно ж, перший покупець, який до мене зайшов, не хотів купити зілля. Його не цікавили ані трави, ані артефакти. 

– Крамниця не продається, – сказала я гостро ще до того, як встигла по-справжньому подумати. Крамниця не приносила жодного доходу; кожного дня вона нагадувала мені про Агнію та Аврору, і чому я відмовилася?

Ці думки за мить пролетіли в голові, але вираз мого лиця не змінився. Крамниця не продавалася – і точно не цьому неприємному чоловікові. А ось він миттєво насупився. 

– Ви навіть не почули суми. Мій господар готовий віддати за це місце сто золотих монет. 

Я трохи схилила голову. Звісно, це була б вигідна угода. Я чудово уявляла, скільки коштує ремонт цього дому – точно більше, ніж сто золотих. А за такі гроші я цілком могла б купити невеличкий будиночок в селі й жити в достатку років вісім. Це були дуже, дуже хороші гроші. 

– Я вже сказала свою відповідь – ні, – відрізала я і підняла прилавок. Вийшла з-за нього, переконавшись, що не перекину ненароком якісь зілля, а тоді втупилася у співрозмовника тим своїм довгим поглядом, який вважали незатишним усі мої колеги та працедавці. – І якщо ви не плануєте нічого купувати…

Я виразно провела очима до дверей, але старий не зробив жодного кроку у їхньому напрямку. Тільки вперся в землю своїми дорогими черевиками сильніше. 

– Чому ж це? – жорстко поцікавився він. – Не приховуйте, я це чітко бачу: ця справа збиткова. Не мине й місяця, як ви благатимете мене про цю угоду. 

Я скривилася, але в глибині душі припускала, що все цілком може скластися за подібним сценарієм. Ось тільки він зовсім не знав пані Лесик – жодної, вочевидь. Бо ми ніколи не благали.

…окрім, можливо, Аврори. 

– Тут немає ані вікон, ані нормального даху. Стіни трухляві, і навіть каміння скоро почне сипатися. А зілля, – старий клацнув язиком. – Скоро ви самі побачите, що ніхто у Яснівці не купуватиме ваші зілля.

– Я сама розберуся зі своєю крамницею, дякую. – Сухо мовила я, починаючи поволі відтісняти чоловіка до дверей. – І якщо ви так впевнені, що крамниця за місяць зачиниться – почекайте трохи та повертайтеся тоді. 

Чоловік вперся і зробив крок вперед. Його запрілий, старечий запах вдарив у ніздрі, і з невеликої відстані між нами я могла порахувати неслухняні волосини в нього на бровах та в носі.

– Мій господар не любить чекати. Двісті золотих, – раптом додав він. – Двісті золотих, і ви тут-таки відмовляєтеся від цієї ква- крамниці.