Розділ 16. Дивне зникнення

Три жаб’ячі серця, вісім волосин вирлоока, а тоді додати ще шість крапель крові... Чому Аврора поїхала? Невже я виростила зовсім дурну доньку? Як вона не розуміє, що прирікає нас усіх на загибель? А Алтея… Ось вже справді кого варто жаліти. 

З щоденника Агнії Лесик, сімнадцять років тому.

✿ ━━━━━━  ☘☘☘  ━━━━━━ ✿

Я працювала в саду вже кілька годин. Привести до ладу сад Агнії було тією ще морокою, але кожна мить цієї роботи приносила задоволення. І  я знала, що воно кінечне – бо зовсім скоро доведеться відкрити крамницю, і тоді часу на те, аби возитися у садку, залишиться не так багато. 

А я ж ще навіть не розвідала повністю ліс! Не зробила записів про те, які види трав тут є, не накидала жодної польової розвідки… 

Від думок мене відірвав Фаїн, що крокував від дверей крамниці, голосно вистукуючи своїм ціпком по камінчиках стежини. Виглядав він так, наче щойно прокинувся – весь розхристаний, з неправильно застібнутою сорочкою і слідом від подушки на щоці. 

Минулої ночі він ліг спати пізно; знала я це через те, що тричі прокидалася через невеликі, контрольовані вибухи у зіллєварні. 

– Алтеє! – роздратовано гукнув він, зупиняючись прямо наді мною. – Куди ти поділа зілля? Я ж казав, що в них ще потрібно додати білоцвіт. Без нього… – він махнув рукою. 

Я ж відірвалася від грядок і сіла рівніше. 

– Не брала я зіль, – відізвалася впевнено. Я до зіллєварні взагалі не підходила: вона мене не тільки не цікавила, але й трохи лякала; особливо після усіх вибухів, що влаштував там гільдієць за останній тиждень. – Подивися уважніше, ти їх, певно, загубив серед усього безладу, що влаштував.

Фаїн подивився на мене згори вниз так, наче я говорила нісенітницю. 

– Цього не могло бути. Я завжди обережний з зіллями. Завжди. 

Прямо в цю мить в нього на грудях все ще ясніла пляма від якоїсь настоянки, а всі пальці були вкриті зеленою припаркою, і я просто не могла сприймати його серйозно. На волоссі в нього залишився пил від сухих трав, і що б там Фаїн не говорив, він був з тих людей, що люблять називати себе “митцями”. На практиці це означало, що він не використовував захисні закляття під час роботи з зіллями, ніколи не підписував інгредієнти та залишав мірні ложки по всьому домі. 

А ще не мав справжніх годин роботи: він міг одного дня не вилазити з зіллєварні взагалі, підхоплюватися й бігти туди вночі, а іншого – провести цілий день в саду за читанням десятків листів, які постійно забирав з пошти. 

Іноді в мене виникало дивне, нічим не пояснюване бажання зазирнути у ці листи. Хто міг стільки йому писати? Кому він стільки відписував?.. Але я, звісно ж, себе стримувала. Можливо, я вже не була леді ось як два тижні, але хороше виховання, на мою думку, ніколи не мало залежати від дворянського статусу. 

Я відклала грабельки, обтрусила ідеально чисту сіру спідницю, і порівнялася з Фаїном.

– Зараз я піду туди й перевірю сама, – повідомила я його. – І не дай Гелена, якщо я знайду ті зілля на видному місці.

– Удачі, – пхикнув зіллєвар, але зовсім трохи зблід. Я вдоволено підняла краєчок рота у подобі посмішки та посунула до будинку. 

…А там я нічого не знайшла. Спершу я зайшла до зіллєварні й окинула її оком, але скидалося на те, що навіть у безладі, створеному Фаїном, непросто було б загубити дюжину плящин з зіллями. Тоді я все одно зазирнула під стіл, у шухляди, на верхні полиці, за вікно у садочок – хоч в ту мить вже й знала насправді, що все це марно. 

З зіллєварні пошуки перемістилися у крамницю, а звідти – до теплиці й спальні. Я знайшла ще дві мірні ложки, пусту пляшку і маленький казанок, але жодного сліду золотистих зіль. 

А вони ж мали бути такі добрі! Я вже уявляла, як можна буде на них заробити, аби бодай підлатати дах. 

Зрештою я зупинилася перед Фаїном, все ще не бажаючи визнавати поразку. 

– Гаразд, – веліла я. – Згадуй, що ти робив вчора. Все, до найменшої деталі. Вони ж мають десь бути…

Я подивилася на стіни та стелю коридору, наче зілля мали випасти десь звідти. Звісно ж, цього не сталося – велике розчарування. 

Фаїн тим часом повільно пройшовся до зіллєварні та завмер на її порозі. 

– Вранці я прокинувся…

– В обід, ти хотів сказати? – перебила його я, складаючи руки на грудях. За винятком першого дня, коли Фаїн зробив зусилля для того, аби залишитися, він прокидався і лягав спати так пізно, що ми заледве перетиналися у спальні. 

Чоловік нетерпляче махнув головою. 

– Я думав, ти хочеш знайти зілля? – запитав він в’їдливо, а тоді здався. – В обід я прокинувся, і перш за все поїв. 

Він підійшов до сходів, але не став підійматися. Я не стала змушувати – ціпок Фаїна стояв, прихилений до робочого стола, а вираз стримуваного болю на його обличчі казав все краще за всякі слова. 

– Тоді я намагався зловити Ютту – марно. 

Я завмерла. 

– Кого? – перепитала пустим голосом. Фаїн подивився на мене, здійнявши брови. 

– Ютту, – повторив він. – Кота.