Розділ 15. Таємниці нагорі

Політ був короткий, але, безперечно, неприємний. За мить я вдарилася у тверду, дуже тверду і запилюжену підлогу, а зверху на мене посипалися шматки черепиці, підіймаючи у повітря ще більше пилу. 

Ще трохи часу я тільки мовчки лежала, намагаючись втримати крик чи шипіння – і я вже навіть не знала, чи то від болю, чи то від розчарування. 

– Алтеє! – голос Фаїна звучав стривожено і віддалено. – Ти жива? 

Я вперлася долонями у підлогу та підняла себе у вертикальне положення. Озирнулася навколо – на темне приміщення, що де-не-де освітлювали тільки дірки у даху. Це було горище. 

І, певно, це не мало б мене так дивувати – бо я мала припустити його наявність з самої тільки трикутної форми даху; але ані ззовні, ані зсередини не було жодних дверей до нього, жодних проходів і сходів – і тому я про нього й не думала. 

А воно було – велике, завалене величезною кількістю речей, і ще більшою кількістю пилюки та води. І бруду. 

Я повільно наблизилася до найбільшої дірки в даху – тієї, яку утворила власним падінням – і визирнула на вулицю. З такої висоти добре було видно і сад: великий, заплутаний і майже недоглянутий, попри усі мої старання протягом тижня, і Фаїна, що стояв, задерши голову вгору, і… 

Драбину, що лежала на землі, розвалена на десятки друзок. Вочевидь, вона була більш потрухла, ніж я припустила спершу. Що ж, це дещо ускладнювало справу. 

– З мною все гаразд, – я діловито кивнула Фаїнові, а він втупився у мене так, наче шукав ознаки брехні чи страшних травм. Він почав відкривати рота, аби щось сказати, але я вже відійшла від провалу у даху і нарешті звернула увагу на речі, що були на горищі. 

А їх було чимало. На мить в грудях з’явилася дивна надія, що тут вдасться знайти щось справді цінне – щось, що можна буде продати й так нарешті запустити крамницю, чи хоча б відремонтувати щойно створені нові проблеми. 

У одному кутку примостилася величезна дубова шафа – відсиріла, зі скрипучими ручками та розбухлими від води дверцятами. Я обережно потягнула за одні, і сморід, що вдарив в носа, був очікуваним, але все ще неприємним. 

Спершу я навіть не зрозуміла, що ж було всередині; все висіло так нагромаджено, що виділити щось одне з купи тканин, текстур та ґудзиків було просто неможливо. Та щойно хмара зі смердючого пилу вляглася, я потяглася руками до вішаків. 

Звісно ж, всередині був одяг, і звісно ж, він був такий самий трухлявий, як і решта дому. Я здивувалася, що сукні не розпадалися в мене в руках, коли я одна за одною почала діставати їх і кидати на підлогу. 

Але ще більшим моє здивування стало, коли я зрозуміла, що ці сукні не були дорослими. Непристойно короткі, до коліна – такі могли носити тільки дівчатка, яких ще не представили в суспільстві. 

Або молоді панянки, які ніколи цим суспільством не переймалися. Не було й сумніву, що ці сукні ніколи не носила Агнія – вони були не такі вже й старі, просто зберігалися у відсирілому горищі роками; та і я бачила, що вона вдягала – страшні балахони, заляпані повсюди слідами зіль, дивні квітчасті шалики й величезні хустки, у які б можна було загорнути трьох людей за наявності мінімального бажання. 

А тоді залишалася єдина кандидатура на ці маленькі мереживні та оксамитові сукенки – моя матінка. 

І уявити її у цих майже непристойних, надто відкритих сукнях було чи не дивніше. Я пригадала собі суху, жилясту і високу жінку – схожу на мене в усьому, окрім кольору волосся – її часто спокійне, а іноді холоднокровно плаксиве лице, і просто не могла повірити, що колись вона ходила Яснівцем ось так, наче не переймається про жодну чужу думку. 

Тепер кошмар, що наснився мені вночі, здавався поганим віщуванням. 

Дверима шафи я грюкнула так сильно, що вони знову відбилися від дерева та залишилися прочиненими, повиснувши на одній петлі. Я відвернулася, аби більше не дивитися на блакитні та жовті тканини, і на підлогу впало кілька пір’їн. Дихання на кілька митей перервалося, та я зусиллям волі вирівняла його, примусивши себе думати про інше.

З протилежного боку горища всю стіну займали стелажі з книгами та залишками різного сміття – пробірками, банками для припарок та мазей, іншим мотлохом. У кутку я знайшла чотири пропалених казани, які Агнія чомусь не викинула у своєму невідступному бажанні перетворити свій дім на справжнє звалище. 

А книги були непогані. Вони теж усі страшенно постраждали від дощів, що лилися останніми тижнями майже безперестанку – але вони точно не вижили б, якби лежали тут місяцями чи роками. Я провела пальцями по корінцях: зіллєваріння, загальне травництво, поглиблене травництво. 

Книгу про трави крейдяного лісу я навіть погортала. Нічого, що я не знала б раніше, але… На полях примістилися помітки Агнії – десятки, сотні поміток. Про те, в яких регіонах лісу краще шукати те чи інше, де тече вода, а де – стежки кабанів, і краще не ходити після опівдня. 

Це могло бути… корисно. Але все ще горище не приносило мені жодної монети – тільки проблеми та протікання в даху. В книгах з зіллями також знайшлися помітки: всі до однієї зроблені рукою Агнії, її кривим, жахливим почерком, який сприймався як зовсім інша мова. 

На мить я подумала про те, аби передати книгу Фаїнові: певно, він зуміє використати її якнайкраще. Але… Я могла не любити її, та все ж не віддам своїми руками всі її секрети гільдійцеві. Це найменше, що я могла для неї зробити.