Розділ 14. Небезпечний ремонт

Божевілля від чарів? Таке трапляється, але випадки настільки рідкісні, що їх можна порахувати по пальцях однієї руки. Чи є причина, чому ви цим цікавитеся, Алтеє? Якщо я знатиму більше, спробую допомогти. 

Королівський цілитель Естен, два роки тому. 

✿ ━━━━━━  ☘☘☘  ━━━━━━ ✿

Розмиті образи пролітали перед очима задовго після того, як я прокинулася. 

Це був тільки кошмар, – хотіла б сказати собі я, та те, що мені снилося, не було кошмаром. Матінка померла. Загинула. Залишила мене зовсім одну. 

Не те щоб раніше вона була якоюсь великою підтримкою, та все ж… Я знала, що коли повернуся до Ятрофи з чергової експедиції, вона чекатиме вдома з кравцем, що відразу ж візьметься мені шити нові сукні. Матінка спробує затягти мене на бали та звані вечори, а я буду протестувати, а тоді здаватися під її сльозливим натиском та все-таки йтиму. 

Відтепер всього цього не буде. І я навіть… навіть не встигла попрощатися – ані наживо, ані перед похованням. І все, все це була моя провина. 

Я лежала з широко розплющеними очима в спальні та намагалася очистити розум – ось тільки цього разу виходило чомусь кепсько. Фаїн, що тільки нещодавно піднявся нагору, вже тихо сопів, і я обережно, намагаючись його не розбудити, сама притиснулася до нього. 

На ранок він подумає, що сам обійняв мене уві сні. 

✿ ━━━━━━  ☘☘☘  ━━━━━━ ✿

За кілька хвилин до обіду, що приготував Фаїн, я відклала лопатку і граблі, зняла рукавиці, а тоді рушила до мідного крана з водою. Сполоснула лице, вимила руки та вкотре за день втупилася у пальці. 

Те, що сказав Фаїн вчора… лякало.

Як трави могли бути надто хорошими? Я знала, безперечно, що вміла їх збирати та шукати. Я провела роки у віддалених куточках континенту, вивчаючи їхні ареали та види; мені достатньо було глянути на мапу, аби зрозуміти, де шукати ті чи інші рослини. 

Але… Якщо зіллєвар вважав, що трави “надто хороші”, то це означало, що без чарів тут не обійшлося. А я ж не використовувала чари. Більшу частину свого свідомого життя я поклала на те, аби не використовувати чари, не проходити ініціацію, не ставати справжньою відьмою. 

Але пальці чорнішали все швидше, коли я торкалася магії, і я не знала, чи зможу стримувати її довше. Чи зрештою від долі втекти не вдасться, і на мене очікує те саме божевілля, що й на Аврору та Агнію?

Я стиснула мокрі долоні та закрутила кран. Руками, без чарів. Навіть якщо божевілля невідворотне, я зроблю усе, аби відкласти його якомога далі. У траві позаду знову почулося шарудіння – Фаїн чомусь вирішив витягнути у сад обіднього стола і відтепер влаштовувати трапези на свіжому повітрі. 

Я підозрювала чому – з-під дверей зіллєварні ще кілька годин тому почав виповзати дивний зелений туман, і я не ризикувала заходити всередину, поки він не розвіється. Вочевидь, недарма. 

Фаїн з чарівною булькою на голові метався туди й назад, витягаючи на стіл пиріг зі шпинатом і грибами, головку домашнього сиру та трав’яний настій. Щойно я підійшла до столу, пахощі лаванди й ромашки долинули до носа, а у траві внизу пагорба щось заворушилося й запихтіло. 

Фаїн все ще був у крамниці – вишукував чашки та тарілки, а кіт пересувався безшумно до миті, поки не хотів бути побаченим, тож це був хтось інший. 

– Хто там? – я ступила кілька кроків вперед по траві, вдивляючись у зарості ожини, що повзли вперед і вперед, поки ставало ока. Стояла хмарна погода, знову тягнуло на дощ, та вітру не було – а все ж кілька кущів на віддалі все ще рухалися. 

– Покажіться, бо я вдарю чарами, – попередила я, підіймаючи руку. На долоні не було жодної іскри магії, та я й не збиралася її викликати, але невідомому цього знати необов’язково. 

Кущі заворушилися сильніше, і з них показалися дві розпатлані голови – біляві та з довгим волоссям. Тільки за кілька митей придивляння я збагнула, що це не двоє малих дівчат, а хлопець та дівчинка, не старші за років одинадцять. 

– Не стріляй! – вигукнула мала, відступаючи на кілька кроків. – Не стріляй! 

Я нічого не відповіла. Виглядали обидві дитини як малі розбишаки – усі в бруді, але з бантиками у волоссі. У пошарпаному, але гарному одязі; певно, прибігли до крамниці шукати собі розваг. 

– Крамниця ще зачинена, – з притиском сказала я. – І бігати тут нічого. Однаково дітям не можна сюди приходити. 

Я не хотіла й уявляти, що могла зробити дитина, залишена без нагляду у залі, повній небезпечних зіль, залишків заклять та прокльонів. І з’ясовувати найближчим часом точно не збиралася. 

– Але ми… – почав хлопчик, хвацько продираючись крізь чагарник. Він встиг пройти всього кілька кроків перед тим, як дівчинка схопила його і потягла назад. 

– Повертайтеся тільки з батьками, – суворо попередила я. – І не раніше п’ятниці. 

Вони обидвоє зникли у густих кущах ожини, як не було. Краєм ока я помітила постать Фаїна. Він тримав у руках посуд і ще одну миску з суницею – кущі таки виявилися зачаклованими, і кожної ночі на них виростало ягід рівно стільки ж, скільки було попереднього дня. 

– З ким ти говорила? – підозріло поцікавився він, виставляючи чашки. Я присіла на стілець, підставляючи лице останнім промінчикам сонця.