Розділ 13. Особливі зілля

Алтея гмикнула. 

– Ти зараз серйозно? Трави надто хороші?.. – Вона потерла перенісся грубими пальцями й кинула на мене погляд спідлоба. – Це найдивніша претензія, яку мені доводилося чути за життя. Вітаю. 

Я ж її не слухав, а тільки перетнув зіллєварню у два кроки, ледь не послизнувшись на розлитому зіллі. Зіллі зцілення – яке не тільки завдало мені опіків, а відразу ж їх і вилікувало, бо було просто надто потужним! 

Бо я був дурнем і весь час працював у протилежному напрямку від правильного! 

– Як я про це відразу не подумав?.. – пробурмотів я, рвучко підіймаючи валізу і виставляючи її на стіл. 

Трави лежали посортовані, але я на них тоді насправді й не дивився. Як цілковитий недальновидний дурень, як мене, вочевидь, правдиво охрестила Алтея, відразу ж припустив, що трави погані. 

А вони ж тим часом були хороші. Настільки хороші, що це стало проблемою. 

Я вхопився за найближчу рослину, зіркоподібне стебло аврана, і подивився на неї. Цього разу подивився по-справжньому – без зверхності, що застилала зір вже кілька днів. Паросток був наче витягнутий з підручника – п’ять листочків на стеблі, зріз рівно по діагоналі, на вершині – пуп’янок ще не розпущеної квітки. 

– Та як це так? Невже можна було так помилитися? Чому вони діють так сильно? – шалено пробурмотів я, починаючи хапатися то за одну рослину, то за іншу. Алтея тим часом підійшла до мене і втупилася у саквояж з-за плеча, майже притуляючи свою щоку до моєї шкіри. Її розмірене дихання лоскотало її, і я проти волі відірвався від споглядання трав і втупився у травницю. 

Вона, безперечно, помітила, але зовсім не зважала – її щоки не покрив навіть натяк на барву. Натомість посунула мене рукою – шерхуваті пальці знову проїхалися по голій шкірі – і взялася до трав сама. 

– Я збирала усе як слід, – задумливо сказала вона. В руках вона крутила суцвіття азалії, але дивилася не на неї, а на свої пальці – так, наче бачила їх в перше. І якби я не знав краще, міг би запідозрити, що на дні її очей помітив страх. 

Вона відклала квітку, а тоді вказала пальцями на авран, що я оглядав раніше. 

– Зібраний рівно опівночі, під спів останніх цвіркунів. А калачики – коли тільки зійшов місяць. Полин я зібрала біля заячих стежок – там він найсильніший – і спершу зрізала стебло, а тільки тоді викопала корінь. Коли почали озиватися круки, я нарізала вовчого лика. Все за правилами.

Я мав би дивитися на трави, але натомість не міг відірвати погляду від зосередженого лиця Алтеї. Вона була засмагла, наче не один день провела під палючим сонцем, але зараз зблідла, і на її темній шкірі це виглядало дивно. 

Невже хтось і справді збирав трави так прискіпливо? Я чув тільки про половину цих рекомендацій – зрештою, я був зіллєваром, а не травником, хоч і міг знайти трави, якби раптом припекло. Але це мало сенс. 

Вона подавалася до гільдії сім років тому – ще зовсім молодою, нездатною пройти ініціацію відьмою. Зараз переді мною стояла доросла жінка, яка зникла з Солесу майже на сім років. Де вона була?.. Я ніколи не цікавився, викинувши з голови Алтею Лесик відразу ж після того, як повернув її прохання про вступ у гільдію непідписаним. 

…але щось з нею було не так. Вона була закрита, як книга невідомою мовою, тільки що немає величезного замка на обкладинці. А ці її очі… чорні, як ніч, що майже не видно зіниць, і глибокі, як бездонні озера. Чи вона справді говорила все, як є? Чи тримала щось у таємниці?

І звідки ці знання, це чуття на найкращі трави, це вміння їх зрізати й обробляти? Такого не навчають в столичній академії – принаймні, не навчали тоді, коли я там був. Більшість травників переймаються тільки тим, аби збирати трави у відповідну фазу Місяця, та й то не завжди.

– Я дуже сильно помилився, – довелося визнати, ніяково потираючи потилицю. Тепер, коли я дивився при денному світлі на Алтею та трави поряд, я не розумів, як не помітив цього раніше. Вона, з її педантизмом, з її зібраністю і гостротою, не могла збирати трави погано. 

– Та невже? – в її виразі лиця з’явилася в’їдлива іронія, а тоді вона опустила корінець, що крутила у руках, і посунула до виходу. – Сподіваюсь, ти щось для себе прояснив. Я очікую першу партію зілля зцілення до вечері.

Вона застигла в одвірку і додала, не озираючись:

– Пошкодження зіллєварні вирахую з твоєї платні. 

Я тільки неуважно кивнув. Гроші мене не цікавили зовсім – тим паче не ті нещасні мідяки, що пропонувала мені Алтея. А ось можливість попрацювати з таким хорошим матеріалом, зібраним зовсім нещодавно… Можливість знову експериментувати з зіллями, варити їх з ранку до ночі, не відволікаючись на безглузді папірці, зустрічі й підписи вартувала набагато більше. 

Та коли Алтея обережно причинила двері, пелена захвату трохи спала. Я був тут не для цього. Принаймні, не тільки для цього. 

Я мав виконати обов’язок голови гільдії й знайти вбивцю Агнії, якщо такий був. Навіть якщо це була її власна онука. 

☙ ━━━━━━  ☘☘☘  ━━━━━━ ❧

Алтея кликала мене на вечерю, та я не озивався. Робота над зіллями настільки захопила, що використовувати закляття стазису, аби просто поїсти, здавалося майже злочином. Щойно я зрозумів причину усіх невдач, робота пішла, як по маслу.