Розділ 12. Жахливо прекрасні трави

Любий, без тебе у столиці вже нічого робити. Пожалій стару матінку й повертайся з тієї глушини швидше. Я знайшла одну чудову дівчину, яка точно припаде тобі до душі.

Леді Латірус, за тиждень після від’їзду сина. 

☙ ━━━━━━  ☘☘☘  ━━━━━━ ❧

Фаїн

Я замислено подивився на казан. У ньому булькала синьо-зелена рідина, яка насправді мала бути жовтою. Невже й цього разу відступив від рецепта недостатньо? Я обережно накрив казан кришкою та закляттям стазису, а тоді взявся до записів. 

Такими темпами місця у цьому записнику не залишиться – бо трави, що принесла Алтея, були такі погані, що цілком могли стати аномалією у світі зіллєваріння. Три дні роботи – й жодного результату! Такого в мене ще не було жодного разу. 

Навіть коли мені було шість, я вже міг ідеально зварити ці простенькі настоянки, а тепер вони викликали стільки проблем, що я й не знав, за яку хапатися першою. 

– Я що, як…. – пробурмотів я, відкриваючи казан. Я вже збільшив кількість трав на зілля майже вдвічі, але тепер, можливо, потрібно попрацювати з іншими інгредієнтами. 

Можливо, додавати менше жаб’ячих сердець? Чи змістити руни нагрівання, аби вони стали сильнішими? 

Я додав у казан вісім крапель соку ферули смердючої – вже у два з половиною рази більше, ніж потрібно за рецептом, а тоді…

Я зрозумів, що щось не так ще у ту мить, коли поверхні зілля торкнулися перші дві краплі. Воно почало змінювати колір – але не на жовтий, а на помаранчево-червоний, і ще в жодному настої ця барва не віщувала нічого хорошого. 

– Альву тобі у вухо… – приречено прошепотів я, спостерігаючи, як поверхня зілля стає неймовірно гладкою, як дзеркало, хоч воно й далі кипіло. Такого я теж раніше не бачив. Виникло страшенне бажання знову вхопитися за записника. Що це була за реакція? Що її спричинило?

Але це були думки зіллєвара. А ось у королівського лицаря навіть не було думок – були самі лише інстинкти, і я кинувся на підлогу саме в ту мить, коли казан зашипів, а тоді вибухнув сотнею друзок. 

Шматки чавуну летіли в усі боки, і я встиг тільки накрити голову руками, а на спину мені полетіло зілля – розпечене і гаряче. Я зашипів і відчув себе так, наче це все вже було – тоді, коли я випадково підірвав вікно у крамниці. 

Але тоді біля мене опинилася Алтея – зібрана і насуплена, та все ж… Загалом, попереднє падіння було набагато приємнішим за це. 

Щойно дощ з зілля припинився, я зі стогоном перевернувся на спину. Бажання підійматися на ноги не було взагалі, бо все тіло горіло від опіків лікувальним зіллям, яке я все ніяк не міг змусити працювати, але… Вікно горіло. І Алтея, певно, вже неслася сюди. 

Я гарячково підхопився, не зважаючи на пекучий біль у нозі, шукаючи поглядом, що б використати для того, аби зупинити маленьку пожежу. Бо зілля діяло, як якесь паливо, і горіло не гірше за керосин. Поряд стояли ряди з інших невдалих зіль, але використовувати їх я побоявся – хто знає, які наслідки будуть тоді? 

Недовго думаючи, стягнув сорочку і накинув її на маленьке полум’я, застосовуючи стазис. Зовсім трохи часу без кисню, і вогонь вгамується сам собою. 

Я озирнувся, намагаючись зрозуміти, за що ж хапатися першим, і завмер на місці. Вибух був справді сильним – настільки сильним, що пробив кілька дірок у стіні в коридор та повністю зруйнував усі залишки інгредієнтів, що мені все ж вдалося врятувати з запасів Агнії. 

На щастя, трави Алтеї я тримав у ботанічній валізі. Я гмикнув – а чи на щастя? Вочевидь, саме її криворуке травництво й призвело до того, що лабораторія ущент розбита, і… 

У двері постукали. Через те, що це був останній звук, якого я взагалі міг очікувати, я не зумів стримати здригання. 

– Так? – запитав я вищим голосом, ніж сам від себе очікував. Прочистив горло, за старою звичкою поправив волосся, якого зараз майже й не лишилося, і рвучко відчинив двері. 

Звісно ж, за ними стояла Алтея – із лопаткою в руках, відірвана від роботи в саду. Зовсім не розхристана, в ідеально защепнутій і чистій сукні без жодної пом'ятості. Я відступив вбік, пропускаючи її до зіллєварні. 

Втім, вона не стала заходити. Подивилася на калюжу з зілля в себе під ногами й зморщила носа. Тоді притулилася до одвірка й склала руки на грудях. 

– Все ж я мала запитати твою ліцензію того першого дня, – сухо визнала вона, оглядаючи безлад. – Бо в мене складається враження, що ти її насправді не маєш. 

Я усміхнувся. 

– Звісно. Впевнений, без мене ти досягла б кращих результатів. 

Дівчина насупилася, але навіть так її лице наче не відображало жодної справжньої емоції. 

– Я, може, й не маю ліцензії, але й зілля в мене ще ніколи не вибухали, – рівно відізвалася вона. Тоді нахилилася й взяла в руку невеликий уламок казана, що опинився під її ногами. Мить тримала, а тоді впустила, зашипівши. – Гарячий. 

Вона констатувала цей факт, потираючи пальці, а тоді втупилася очима в мене – точніше, в мій голий торс. Зазвичай, коли панянки так робили, я не мав зовсім нічого проти – навіть зовсім навпаки. 

Але погляд Алтеї був не зачарований, а гострий, наче вона роздумувала, як саме мене розрізати тим своїм маленьким, але дуже гострим ножиком.